Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Наприкінці 2009 року мас-медіями прокотилася сенсація, яку гарячі журналістські голови не забарились оголосити «всесвітньою», ба навіть «найвидатнішою подією першої декади нового тисячоліття»: син Володимира Набокова, Дмитро, зважився опублікувати незакінчений роман батька «Ориґінал Лаури»! Цілком поважні критики «з іменами» один з-поперед одного заходилися роздмухувати цікавість майбутніх читачів. Чи не найбільше мусувалася тема еротичних скарбів, начебто прихованих у тілі роману; по-змовницькому прискалюючи око, читачеві прозоро натякали, що йдеться про найзабороненіший нині плід педофільського раю (аякже: «Він розповідав їй про своє сумне життя, розповідав про доньку, що була така, як вона: такого самого віку — дванадцять років; мала такі самі вії — темніші за темну блакить ірисів, такі самі коси…» і т. д.). Павло Бабай, автор передмови до українського перекладу (що з’явився друком на десять днів раніше за англомовний ориґінал «Ориґіналу…» — перепрошую за мимовільний каламбур) ні на мить не завагався перед ототожненням процесу читання саме цього твору з «еротичною співучастю». За майже одностайними твердженнями, художні вартості та скандальні одкровення «Ориґіналу Лаури» стократно перевищували досягнення найголоснішого роману Набокова «Лоліта»; існував, мовляв, таємний ключ, що дозволяв відчитати «Ориґінал Лаури» належним чином. Однак, позаяк той ключ було «втрачено назавжди» з огляду на незакінченість твору, читачів запрошували до інтерактивної гри під назвою «створи таємний ключ сам, побудь хоч трохи Набоковим!» Задля цього деякі американські та британські версії роману публікувалися на перфорованих сторінках. Відриваючи їх (перфоруючи, так би мовити, Лауру), читач мусив скласти роман у тому вигляді, який передбачався невідомим нікому ориґінальним задумом Набокова. Як далеко пішли маркетингові стратегії сучасних видавництв! Якому-небудь провінційному Борхесу з його вавилонськими бібліотеками та письменами Бога на шкурах ягуарів така запаморочлива оргія інтерактивності навіть не снилася! І рецензії він писав на вигадані твори неіснуючих авторів; а от щоб вигадати твір для реального автора та ще й залучити до цього процесу найширші маси покупців, перепрошую, читачів — на таке навіть Борхесові фантазії забракло.