Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Це парадоксальний поворот, він зачіпає і підважує наші уявлення про поетичну постать голосу Малковича, складені на основі вражень від «Білого каменя», де ще й натяку не було на диференційованість ліричного суб’єкта. А проте, це — поворот, і ми змушені не тільки зазначити його, а й визнати, зрозумівши, якщо, звичайно, питання про властиве розуміння 25-літнього творчого шляху і надалі залишається для нас актуальним. Водночас цей поворот і перехід в іншу якість починають нагадувати щось знайоме, вже відому фігуру мислення, пильніше придивляючись до якої, можна вирізнити риси діалектичної тріади. Дійсно, «Білий камінь» тоді — теза, де ліричний суб’єкт перебуває в безпосередній єдності з собою і своїм середовищем (горами і ріками, родиною, домашніми улюбленцями, звичаями тощо); «Ключ» — антитеза, яка рефлексує над тим первісним буттям, відштовхується від нього, критикуючи і опонуючи. Покладаючись на те, що поведінка діалектичної ідеї і надалі залишатиметься передбачуваною, можна зробити припущення, що попереду на нас і на Малковича очікує синтез.

Синтез справді відбудеться, але перш ніж це станеться, Малкович іще трохи постоїть на місці. Місце називається «Вірші» (1992). Схоже, що йти далі поетові не дозволяє новопостале розчарування в поетичному письмі або ж, м’якше, підозра щодо його самодостатності. Цю недостатню легітимність поетичного письма колись влучно окреслив Ґете у своїй останній коротенькій статті «Доброзичлива відповідь» (1832), зауваживши, що поезія може нас супроводжувати, але не може вести. Збірка «Вірші» не є ні надто поганою, ані особливо доброю, вона позначена першою втомою («Зближалося на тридцять літ…»), меланхолійними констатаціями, що ось, мовляв, «Ще одна осінь», ще одна книжка, нічого надзвичайного на цій планеті людей не відбувається, животіють містечкові житія, жовтіють плітки, плямкає лінивий ерос. Тут ряд віршів з двох попередніх книг, чимало експериментів, насамперед із звукописом («Чаївник і чаєчник», «Щ», «Житіє оленяра»), маса слів, запозичених з чужих стильових і явно непоетичних сфер, які ні перед цим, ані по тому не трапляються у вишуканій лексиці Малковича («забімбали», «менти», «ніндзя», «анаша», «дак», «жуть» тощо). Видана в часи соціально-політичної кризи, викликаної зміною державного устрою, книга віддає недобрим духом ранніх 90-х, безосновним періодом межичасу, несмачним поєднанням застарілих стилізацій під Шевченка («Наслідування старовинних мотивів», «Вшанування першоджерел») з актуальними на ту пору (і сьогодні так само безнадійно застарілими) публіцистичними та сатиричними інвективами («Щ», «Житіє Лабіринта П’ятикутного» та ін.). Разом з тим, у «Віршах» не все так погано, окрім блискучих, як завжди, надзвичайно чуттєвих і артистичних поезій, присвячених дружині, саме тут уперше з’являються лаконічні, безпомилково точні в інтонації і лірично-драматичному настрої мініатюри, пов’язані з героїчною боротьбою воїнів Української Повстанської Армії — «Військо…», «Балада», «Підземні церкви», «Герої». Саме в цій книзі вперше виразно проступає (щоб не зникнути вже ніколи) пристрасть Івана Малковича до нескінченного шліфування і відточування деталей мініатюрних гуцульських образків, дитяча завороженість відлуннями, що снують між краєм і раєм, горличкою та горлечком, кіткою і квіткою. Поет опритомнює за окуляром мікроскопа, за яким починається «друга природа» — Всесвіт мови, анітрохи не менший за розчахнутий у нас над головою. Зосереджено ладнаючи срібні підкови мініатюрним коням прикметників, по-новому інтерпретуючи повідомлення з галактик, викладених світлячками іменників, медитуючи над передзвоном дзвіночків на шиях вічно живих словесних баранчиків, поет повертає втрачену було довіру до сенсу свого ремесла. Синтез, що про нього йшлося вище, відбувається як неодноразове переписування начисто й наново, як наполегливе вписування сталих рис буття у минущу воду становлення; внаслідок цієї добровільно покладеної на себе єпитимії починається застигання писаної води в кристали тієї ідентичності, від якої ти дійсно хотів би походити.