Чінгісхан

Густа хмара куряви огорнула місце бою. Звідти стали вириватись окремі кипчацькі вершники і, припавши до кінської шиї, мчали в степ.

— Нічого подібного я не бачив ніколи! — вигукнув, встаючи, шах. Він тривожно намотував на палець кінець бороди, впиваючись очима в далечінь.

Чотири загони монголів, один по одному, у стрункому порядку взяли напрям на середину розгорнутих військ шаха, на той горб, де був Мухаммед із своїм почтом.

Усе ближче вибухами лунали монгольські вигуки: «Кху-кху-кху!»

Хто зможе спинити цю лавину? Мухаммед оіглянувся. Тимур-Меліка поруч з ним уже не було. Скочивши на коня, він помчав у напрямі битви.

Найкращі, випробувані кипчацькі загони кинулися назустріч монголам. Ті затрималися лише на якусь мить, щоб прорубати собі прохід, і понеслися далі до горба, де стояв Мухаммед.

— Коня! — заревів шах. — Коня! — і, не чекаючи, поки його почують, він прудко збіг до підніжжя горба, де два конюхи тримали за повіддя гнідого жеребця з червоним хвостом.

Шах скочив на свого коня і подався в степ. За ним кинувся його почет, дзенькаючи доспіхами, збруєю і бубонцями.

На горбі лишився зім’ятий килим з мідними блюдами, золотими чашками і розсипаними ласощами. Вітер метляв кінець строкатого шовкового достархана. Тільки один із близьких осіб шаха не встиг утекти. Це був сивобородий шейх-уль-іслам. Він звалився з коня, коли весь почет навскач помчав за Мухаммедом. Імам зійшов на горб, поправив килим і став на коліна. Порившись у зборках серпанку свого білосніжного тюрбана, він витягнув овальну золоту пластинку.

Коли до горба підскакали монголи, троє начальників і старий перекладач зійшли на його вершину. Один — молодий, з похмурим обличчям, чорними очима і вузькою чорною бородою. Кінець її, заплетений косичкою, був закинутий за ліве вухо. Другий — старий, важкий і огрядний монгол із скарлюченою правою рукою, обличчя пересічене навскоси багровим шрамом, від чого одне око примружене, а друге, вирячене, допитливо вдивлялося в усе навколишнє. Третій — високий, сухорлявий, весь покритий стальним панциром. Це були старший син Чінгісхана Джучі і двоє вже уславлених у Китаї полководців — одноокий Субудай-багатур і сухорлявий Тохучар-нойон. Імам все ще перебував у молитовній зосередженості, б’ючи земні поклони. «Він — служитель бога», — сказав перекладач. Імам підвівся, склав руки на грудях і, зігнувши спину, дрібними кроками підійшов до одного з монголів.

— Уже три роки я вірний слуга повелителя всесвіту, Чінгісхана, — покірливо сказав він і простягнув монголові золоту пластинку. — Щомісяця я посилав з караванами листи до начальника першого монгольського поста на великому шляху до Китаю. Тепер я прошу взяти мене на службу до себе в монгольське військо. Я не хочу повертатися до Хорезму…