Чінгісхан
- Автор: Ян Василий Григорьевич
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-00909-5
- Переводчик: Анатолій Шиян
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чінгісхан». Краткое содержание книги:
Битва закипіла.
Як тільки старий мусульманин домчав до табору монголів, звідти відокремились кілька загонів, поволі прямуючи назустріч військам хорезм-шаха, і зупинились на пологих горбах.
Хорезм-шах віддав наказ ханам:
— Військо розбити на три частини: праве, ліве крило і середина. Крила повинні охопити табір монголів, щоб ніхто звідти не вислизнув. Середина, де перебуваю я, буде запасною силою. Я пошлю її туди, де потрібна буде підмога і вирішальний удар. Просто на нас вороги не кинуться. А якщо кинуться, тим краще: вони загрузнуть у багнистому солончаковому болоті.
Шах піднявся на вершину горба. Далеко розлігся степ — місце майбутнього бою. Шах зліз із коня і опустився йа килим. Достарханджі розстелив гаптовану шовкові хустку, розставив підноси з коржами, ізюмом, сушеною динею. Він налив у чаші кумису і роздав молодим бекам, що супроводжували в поході хорезм-шаха, навчаючись військової справи.
Швидкохідні верблюди з провізією опустились на коліна. Достарханджі розпоряджався, виймаючи разом із слугами золоті глечики, блюда і найсмачніші страви, щоб підкріпити виснажені походом сили хорезм-шаха.
Правим крилом командував нелюбимий син хорезм-шаха Джелаль ед-Дін. Вороний жеребець навскач виніс його на вершину бархана. Молодий хан вдивлявся в рівнину бою, затуляючи від сонця маленькою рукою вузькі чорні очі.
— Поклич Кара-Кончара! — крикнув він джигітові.
Кремезний молодий туркмен у червоному каптані навскач помчав з горба і повернувся разом з сухорлявим вершником у чорній баранячій шапці і чорному плащі. Кара-Кончар під’їхав до Джелаль ед-Діна і, схилившись до нього, уважно прислухався до його слів. Хан пояснив план майбутньої битви. Яструбине обличчя Кара-Кончара не виявляло ніякого хвилювання, лише в карих, круглих, як у сови, очах спалахували веселі іскри.
— Бачиш оцей солончак? — говорив Джелаль ед-Дін. — У ньому для нас і загибель, і удача. Татар не так багато. Нас утроє більше. Але не в кількості сила. Чи можу я довіритися нашим воїнам? Від умираючого меркита я вивідав, що монголів усього тисяч двадцять. Значить, якщо проти нашого крила піде половина, то це буде тільки десять тисяч. У нас же самих лише туркменів шість тисяч та кара-китаїв п’ять тисяч. Але кара-китаї скорилися падишахові через злидні та голод. Вони вирушили в похід не воювати, а погріти руки біля чужих вогнищ. Я їх пущу вперед застрільниками. Вони охоче підуть, щоб якнайшвидше дістатися до татарських обозів. Але той-таки меркит назвав татар «оскаженілими тиграми». У битві татари, звичайно, проженуть кара-китаїв і кинуться на нас. Тут їх треба зустріти з усією люттю, вдарити їм у бік і загнати у багнистий солончак. Там вони загрузнуть, і ми їх порубаємо. Після цього ми кинемося рятувати мого батька. Доведеться сьогодні падишахові забути солодкий спокій душі і смажених качок… Гей, джигіти, мерщій до туркменських ханів і скажіть, що сьогодні в бій їх поведе Кара-Кончар, барс Каракумів.
Шість джигітів помчали в усі кінці туркменських загонів, які розсипалися по горбах. Коли військо почуло ім’я Кара-Кончара, всі стрепенулись і загомоніли. Хто не чув ім’я Кара-Кончара, грози Хорасана й Астрабада! Ніхто не гадав, що цей мовчазний, чорний вершник на стрункому рудому жеребці є сам безстрашний і невловимий джигіт каракумських рівнин.
Кара-Кончар підскакав до туркменів, викликав кількох вершників і, коротко виклавши план бою, повів три тисячі вершників за горб, де він повинен був, причаївшись, чекати на татар.
Джелаль ед-Дін на вороному жеребці вихором підлетів до кара-китаїв. У повстяних малахаях, на маленьких кошлатих конях, вони чекали безладним натовпом, наїжившись короткими списами.
— Молодці кара-китаї! — гукнув до них Джелаль ед-Дін. — Ви гірські барси, ви найхоробріші в бою! Ось перед вами табір боягузливих бродяг. Вони, як нічні злодії, розграбували нашу багату здобич. Вона належить тільки нам, господарям цього степу. Нападайте на них і беріть у таборі все, що хочете!
Кара-китаї заворушились і риссю рушили до табору татар» Курява заклубочилася над ними, і, в міру того, як вершники прискорювали скачку, їхні дикі зойки посилювались, поки не злились у суцільне ревіння.
Хорезм-шах Мухаммед, відгорнувши довгі поли соболевої шуби, зручно сів на килимі і гриз міцними білими зубами лапку дикої качки. Другу лапку об’їдав шейх-уль-іслам, єдиний з шахського почту, що удостоївся честі сидіти на маленькому килимі напроти падишаха. Навіть учасник всіх його походів Тимур-Мелік, улюбленець шаха, «руків’я його меча і щит його спокою», і той стояв, схрестивши руки на животі і слухав глибокодумну бесіду Мухаммеда з білобородим главою духовенства, що виявив бажання бути супутником шаха у поході, щоб увесь час молитися аллахові про дарування йому перемоги.