Кінець Жовтого дива

— Сержант пояснив, де відбувається весілля, побідкався, що не може провести, бо перебуває на посту. Я вдав, що обурився байдужістю сержанта, сказав суворо:

— Міліціонери повинні допомагати один одному, пора б уже збагнути цю просту істину. Ідіть покажіть товаришеві потрібний будинок, а на посту я побуду сам!..

І доки сержант повернувся, я встиг відчинити сейф, викрасти документи.

— Молодець, хвалю! — навіть заплескав у долоні Адил-перевертень. — Тепер розкажи, як провів операцію «Немовля».

— Її виконала Шарифа.

— Шарифа? Хто вона?

— Ви її знаєте, хазяїне. Діє в моїй групі. Раніше працювала офіціанткою в їдальні, зараз промишляє тим, що ходить по організаціях і краде плащі та пальта. Вона саме народила дитину, батька немає, отож не знала, що з нею робити. А тут така вигідна пропозиція, і вона з радістю погодилась. Я пообіцяв виклопотати їй двокімнатну квартиру і дати три тисячі, якщо діло закінчиться благополучно.

— Вона зараз пішла в підпілля?

— Так.

— Хай легалізується. Інакше все лусне. Вона мусить щодня бігати в міліцію, вимагати аліменти і покарання полковника. Звичайно, нічого не доведемо, але крівці йому чимало зіпсуємо! На, тримай ці гроші, що обіцяв Шарифі. А ці золоті монети — тобі. Бажаєш — устав собі зуби, бажаєш — замов дружині персні; твоя справа. Я друзів ніколи не обдурюю, якщо вони точно виконують мої завдання. Саллабадрак, устань лишень з місця!

Так чомусь звали хлопця з бичачою шиєю. Він насилу відірвав своє могутнє тіло від підлоги.

— Як твоя тачка, працює?

— Працює, хазяїне.

— Одвіз борошно?

— Так точно!

— А цукор?

— Цукор поки що не вдалося вивезти.

— Цієї ночі вивези, чого б це не коштувало.

— Буде зроблено, хазяїне.

— У шовкоткацькій артілі побував?

— Так. Одвіз, куди було наказано.

— На, бери премію. — Аббасов вийняв з портфеля пачку грошей, кинув Саллабадраку.

«Куди я потрапив? — кричало все мов єство. — Хто це такі? Невже це не сон, а дійсність і такі типи живуть поруч з нами? Один — злодій, другий — хабарник, третій — наклепник. Таж тут просто зразки всього злочинного світу! Це вони не дають міліції жодного дня спокою, живуть за рахунок чесних людей. Та ще як по-сучасному висловлюються: «операція», «легалізація», «вилучення» — справжні розвідники! Це жовті диви, яких треба знищувати!»

— Ватажок гендлярів Арифе, встань!

Худющий парубійко підвівся, знесилено притулився до стіни.

— Розказуй.

— Справи ідуть поганенько, хазяїне.

— Чому?

— Нашого брата стає щодень менше. По-перше, нічим торгувати, бо в магазинах більшає товарів, по-друге, майже всі кращі, досвідчені люди за гратами.

— Яких заходів вживаєш, щоб уберегти кадри від провалів?

— Різні. Недавно зняли з роботи дільничного, організувавши скаргу продавців ічиг.

— Непогано. Працюй і далі в тому ж дусі. Кадри треба берегти. Як із цінами на товчку?

— Нічого, хазяїне, непогано. Відріз атласу, який коштує двадцять один карбованець, іде по п'ятдесят.

— Чуєш, товстуне? — урочисто промовив Аббасов. Той у відповідь промимрив щось невиразне.

— Килим, який коштує сто п'ятдесят карбованців, збуваємо за двісті п'ятдесят, — вів далі Ариф.

— Чуєш, товстуне? — повторив Аббасов і знову почув глухе мимрення.

— Ондатрові шапки коштують по п'ятдесят карбованців… — сказав Ариф бадьоро й злякано замовк, побачивши, що Адил-перевертень схопився з місця, як ужалений змією, підскочив до товстуна, схопив його за комір і ривком поставив на ноги.