Кінець Жовтого дива

— Пробачте, друзі, що я завдав вам клопоту.

— Небагато клопоту, — одказав Нігмат-ака, — але краще, звичайно, йдучи отак рано, попереджати нас. — У його голосі почулися докірливі нотки.

— Пробачте. Я сам незчувся, як опинився тут. Ну й вирішив посидіти, погомоніти, порадитися з нею… Коли мені було важко, частку горя вона брала на себе, додавала мені снаги, допомагала порадами. Вона й сьогодні допомогла. Наказала не здаватися, не занепадати духом.

— Знову щось трапилося? — занепокоївся сусід.

— А Хашим хіба не розповідав тобі?

— Ні, він нічого не казав.

— Ну от і добре, що не розказав. Буде час, про все дізнаєшся, друже. Добряче мене вчора в дурні пошили! Тут, звісно, не обійшлося без руки Адила Аббасова, віддаю йому належне: підступний, як шакал, пройда! Що ж, боротися, то саме з такими боротися!» Не люблю ворога, що ладен шаснути в кущі від першого-ліпшого шереху. Хіба то ворог — бабуся, яка насінням торгує? Тут ураз жирком обростеш, зледачієш, правда ж, товаришу сержант?

— Так точно, товаришу полковник! — виструнчився я. — Ті, що продають курт[13], теж не злочинці.

Отак гомонячи, ми й не помітили, як дійшли додому. На сніданок тітонька Лутфі спекла коржів з вишкварками, принесла свіжої сметани. За столом не змовкали сміх і жарти. Салімджан-ака завжди ставав таким, коли приймав якесь рішення: веселим, бадьорим, цілеспрямованим. Потім рушили на службу. Полковник крокував швидко, сягнисто, так що я майже бігом насилу встигав за ним. Перехожі проводжали нас поглядами, видно, думали, щось сталось, так ми поспішаємо.