Смерть Верґілія

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;

знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,

обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,