Нетопир

— Що ти думаєш про трансвеститів? — запитала Бірґіта з ліжка.

— Тобто, про Отто?

— І про нього теж.

Харрі задумався. Потім розсміявся.

— Думаю, мені до душі його визивний стиль. Напівзаплющені повіки, невдоволені гримаси. Втома від життя. Як би це назвати? Меланхолійне кабаре, в якому він фліртує з усіма і всім. Такий поверховий флірт, пародія на самого себе.

— І тобі це подобається?

— Мені подобається його екстравагантність. До того ж він виступає за те, що більшість ненавидить.

— А що ненавидить більшість?

— Слабкість. Вразливість. Австралійці вихваляються своєю ліберальністю. Може, вони і мають на це право. Але я зрозумів, що тутешній ідеал — це поважний самотній трудяга, оптиміст і трішечки патріот.

— True blue.

— Що?

— Вони називають це «true blue». Або «dinkum». Так кажуть про людину або річ — щось справжнє і загальновизнане.

— А за цим радісним всенародним фасадом можна приховати стільки лайна! Навпаки, Отто, виряджений як папуга, репрезентує спокусливе, ілюзорне і хибне. Він справив на мене враження найбільш непідробного і природного. Неприхованого, вразливого і справжнього.

— Дуже політкоректно сказано, Харрі Ховлі, найкращий друг педерастів, — відгукнулася Бірґіта.

— Але погодься, сказано добре?

Він приліг, подивився на неї і закліпав невинними синіми очима.

— Я дуже радий, фрекен, що на сьогодні нашим утіхам настав кінець. Тобто, нам обом час вставати.

— Ти так говориш, аби мене подражнити, — сказала Бірґіта.

Встали вони нескоро.