Чарівна брама

Баба Франя, щоправда, ще трохи побурчала, мовляв, не подобається їй така мандрівка, бо степ є степ, а їхати мають не на ярмарок, але дядько Яків її одразу заспокоїв:

— Не подобається на волах? То попросіть Гапку, вона вас на ступі підвезе. Якщо не втопить по дорозі в якійсь копанці.

— Бачиш? — повернулася баба Франя до діда Оха. — Чому ти молодь учиш? Слухають, як ти з мене кепкуєш, та й собі вже…

— А я хіба що? Я нічого… Давайте краще зберемося швиденько, бо валка без нас пройде.

— Не пройде. Чи я не знаю, що ти Даринку ластівкою послав чумаків попередити?

Щось таке про чумаків Богдан читав у підручнику з історії. Але запам'яталися йому лише круторогі воли, точніше їхні опудала в Ніжинському краєзнавчому музеї, куди він з батьками ходив, як вони гостювали у батькових родичів. Їм іще екскурсовод сказав тоді, що чумаків уже немає років зі сто, якщо не більше, і навіть отакі воли з великими рогами давно повимирали. А чим ці чумаки займалися і що таке валка, нарешті, чому з ними було безпечніше, аніж самим іти через степ, поки що залишалося для хлопця таємницею. Бо на картині, що висіла над опудалами, чумаки сиділи увечері коло багаття, і що у них там на возах лежало, не роздивишся.

Коли всі четверо вибралися за околицю, де в тінистому гайочку відпочивали чумаки, Богдан одразу зрозумів, що отой художник, який для музею картину малював, ніколи в житті живих чумаків та їхніх волів не бачив. Бо на що вже воли дядька Якова були і величенькі, і круторогі, але в порівнянні з чумацькими вони видавалися просто телятами. Та й чумацькі вози або, як потім йому пояснили, мажі, скидалися чимось на взірець бойової машини піхоти, хіба що без башти з кулеметом. І самі чумаки, які спокійно запрягали своїх величезних волів, були як один широкоплечі, високі й мускулясті. Зодягнені всі вони були так, як решта в цьому світі, — у полотняний одяг і шкіряне взуття, плетене з ремінців. Те, що Богдан спершу назвав сандалями, але Даринка підняла його на сміх і пояснила, що то постоли. От тільки брилі у чумаків були крислатіші, аніж у дядька Якова. Та за поясами стирчали криві ножі у шкіряних піхвах. Але найбільше вразили Богдана воли чумацького отамана. Ні, вони були не просто найбільші з усіх тридцяти пар волів, що складали валку. Їхні роги… Богдан спочатку подумав, що вони пофарбовані, та коли підійшов ближче, зрозумів, що то не фарба, а тонкий шар жовтого металу. На вигляд, як справжнісіньке золото.