Чарівна брама
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-207-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівна брама». Краткое содержание книги:
І нехай вас не дивує, що ідея «Брами» виникла під артобстрілом на боснійських фронтах Першої Балканської війни, куди Лапікурів привела їхня журналістська доля, що деякі персонажі схожі на їхніх рідних дідусів і бабусь, а українське село з паралельного світу — на те, де пройшли найщасливіші роки їхнього, авторів, дитинства.
І нехай вас не дивує, що багатство, розмаїття і доброта героїв української міфології не поступається навіть всесвітньо відомому світові Толкіна. Як казав один із героїв лапікурівських повістей, чи ми не українці?
— Ану, юний орле, крильця маєш — лети, бо ось я зараз віника візьму, — насварилася баба Франя.
Змієнятко крутнулося, злетіло вище груші, на якій досі сидів переляканий кіт Циган, чмихнуло, від чого Циган одразу опинився на землі, й радісно заверещало:
— Ну то що, дядьку Юро — я не так літаю? — і зникло з хмарками.
— Уїв-таки? — озирнувся козак Мамай до Юри.
— А таки уїв.
— Ну, то поїхали, бо своїх не доженемо.
За вершниками тільки курява знялася на шляху і довго не осідала…
— А це що за чудасія котиться? — здивовано озвався рибалка Петро, який досі сидів на призьбі, не втручаючись у розмову.
Стежкою до воріт котилася химерна колюча куля, яка підстрибувала і ойкала на додачу. Коли вона нарешті підкотилася до ніг баби Франі, всі роздивилися, що куля ця з реп'яхів, і з неї стирчить дуже знайомий хвостик з китичкою.
— Куцю, це ти, бідолахо? — нахилилася до нього баба Франя.
— Я, бабуню, — почулося жалібне. — Рятуйте, бо болить…
— Хто ж це тебе так?
— Чужі впіймали. Вони ще минулого разу мене запримітили, коли я коням під сідла реп'яхи встромляв. А цього разу і близько підійти не дали. Схопили і всі ті реп'яхи мені назад повернули… Ой і колеться ж!
— Доведеться його стригти, — замислено сказала баба Франя.
— Що ж це воно буде? Тато — цап, син — стрижений чорт. Ганьба всьому сімейству, — бідкався Куць.
Тут дядько Петро нарешті не витримав:
— Не дражніть малого. Його вичесати треба. Тільки не людським гребенем, а тим, що коням хвости чешуть. Зараз принесу.
— Слухайте, — раптом пригадала баба Франя, — а де ж це наша Гапуня? Гості давно повставали, а господині щось не чути.
Дядько Петро озвався вже зі стайні:
— Та вона ще до третіх півнів прокинулася. Незабаром прилетить. Казала, треба спочатку все перевірити. Бо за тим городом і хазяйством уже й забула, як у ступу сідати і товкачем правити. Ще й мене налаяла, бо я, бачите, в її ступі сіті ховав. А куди ж їх подінеш, адже в іншому місці миші трублять. Он уже в Цигана скоро вуса об'їдять, а йому хоч би що — все рибки давай. Ледащо!
Ступа… Літати на ступі… Ці вирази Богданові були знайомі. Він навіть бачив, як це робиться, у мультику про бабу-ягу. Але ж та баба з мультика була страшна, як атомна війна, і жила в хатинці на курячих ніжках посеред глухого лісу. На додачу говорила якимсь дурним голосом. А тітка Гапка — то ж нормальна сільська жіночка, і хата у неї чиста, біленька і чималенька. А те, що ворожити вміє, то схоже, у цьому світі того не вміє тільки кіт Циган. Та й то — хто знає…
— Ну, доки наша Гапуня там собі налітається, ми самі сніданок зготуємо. Бо негоже у дорогу голодними споряджатися.
— Розумна річ! — озвався дід Ох, знову виринаючи з дерева. Спав він там, чи що?
Баба Франя пішла наводити ревізію в печі тітки Гапки, чоловіки гомоніли стиха про щось своє, а Даринка з Богданом заходилися вичісувати кінським гребенем нещасного Куця. Заняття це для бідолахи було не дуже приємним, себто зовсім неприємним, але чортеня героїчно терпіло, тільки час від часу попискувало крізь зуби і за кожним вичесаним реп'яшком уточнювало, де та колючка згодом у його мучителів опиниться.
З хати вже запахло чимось смачненьким, коли раптом над грушею щось голосно захурчало, а потім бабахнулося вниз, ламаючи гілляки.
— А бодай би тебе підняло і тьопнуло! А щоб із тебе до кінця віку свині воду пили! А щоб ти на сонці розсохлася!
Богдан наважився розплющити очі, які самі собою міцно стулилися від того гуркоту, і побачив, що під грушею лежить на боці велика дерев'яна ступа, а з неї, спираючись на товкач, намагається вибратися тітка Гапка. Богдан підбіг, подав руку.
— Ой, спасибі, дитино! Хоч ти допоміг. А то ж усе сама робити мушу… Ні, воно начебто нічогенько літалося. Наче не забула. Так треба ж — отут, над кутком сусідку здибала. Причуперадлилась, стара відьма, як та молоденька, і на своїй драній мітлі на Лису гору розігналася. Чекають її там, не дочекаються. Сидять і думають, як від неї скоріше відкараскатися. Ні, я її не чіпала. Летиш, то лети. А вона мені: «Це ви що, сусідко, ступу з товкачем помили і на вітрі сушите?» Ну, я їй, звичайно, показала. І шпичаки на стежці пригадала.
— Гапуню, що ти їй зробила? Вона хоч жива? — стурбовано озвався дядько Петро.
— А що це ти за неї так переживаєш? Жива, жива твоя красуня. Я їй тільки заговорену дулю під носа тицьнула. От же ніколи не думала, що з лівої руки дуля ще краща, ніж з правої. Її так тьопнуло, що вона замість Лисої гори в терновий кущ залетіла. До зими колючки витягатиме. Я, правда, теж трохи того, не додивилася та й в'їхала в грушу. Добре, хоч товкача не поламала, бо чим би свиням дерть замішувала?