Черево Парижа

Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.

— Але ж,— перебила вона Флорана,— це зовсім,.не та історія про пана, якого з’їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?

— Зажди, побачиш,— лагідно відповів Флоран.— Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.

— Ну, добре,— погодилась дівчинка з задоволеним виглядом.

Проте Поліна замислилась,— видно, її турбувало щось, чого вона не могла сама збагнути. Нарешті дівчинка не втерпіла:

— А що ж зробив той бідолаха? —спитала вона.— За що його заслали так далеко й посадили на корабель?

Ліза з Огюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відповідаючи прямо, скористалася нагодою, щоб вичитати дочці мораль: вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на кораблях відправляють кудись далеко також неслухняних дітей.

— Тоді,— логічно зауважила Поліпа,— тому чоловікові, про якого говорить братік, було чого плакати ночами.

Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він щойно нарізав і кинув у казан кружальця цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками цвіркунів, що розімліли від спеки. Пішов приємний запах. Коли Кеню занурював у казан велику дерев’яну ложку, сало починало кипіти ще голосніше, сповнюючи кухню міцним запахом смаженої цибулі. Огюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона застукотів ще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати докупи м’ясо, яке вже перетворювалося на м’яку тістоподібну масу.

— Коли корабель приплив на місце,— казав далі Флоран,— чоловіка відвезли на острів, що звався Чортовим. Він опинився там разом з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були дуже нещасливі. Спочатку їх примушували працювати, як каторжників. Жандарм, що стеріг їх, перелічував арештантів тричі на день, щоб переконатися, чи не втік хто з них. Згодом їм дозволяли робити, що вони хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев’яній хатині, де арештанти спали в гамаках, підвішених до двох бантин. На кінець року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що крізь неї світилося тіло. Арештанти побудували собі намети з колод для захисту від палючого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів, які кусали їх так, Що тіла вигнанців попухли і взялися болячками. Багато хто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли з журби і пообростали бородою, що на них жаль було дивитись.