Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
Того ж дня по обіді Флоран вийшов з дому прогулятись у критих проходах Центрального ринку. В повітрі стояв легкий туман; порожні павільйони були оповиті сірою млою, пронизаною жовтавими слізками газу. Вперше Флоран відчув себе зайвим і зрозумів, як грубо він, наївний дурень з виснаженим тілом, вторгся непроханим гостем у цей щасливий маленький світ товстунів, йому стало ясно, що він перешкоджає всьому кварталові, завдає клопоту подружжю Кеню, живучи в них як контрабандний двоюрідний брат, підозрілий на вигляд. Від цих міркувань він зажурився, не тому, що помітив у брата або невістки хоч найменшу тінь незадоволення; ні, вони були до нього добрі, але сама добрість їх примушувала його страждати. Флоран дорікав собі, що так неделікатно оселився в них. У нього з’явилися сумніви. Після сьогоднішньої розмови в ковбасній у нього залишився якийсь осадок, йому було дуже ніяково. Запах м’яса на прилавку наче переслідував його; і Флоран почував, що піддається спокусі ситого життя, яка затягує його в грузьке болото. Може, він дарма відмовився од пропонованого йому місця наглядача? Ця думка викликала в ньому жорстоку внутрішню боротьбу. Він відчував потребу розвіятися, щоб розбурхати своє заснуле сумління. У критому проході повіяв вогкий вітер, і Флоран мусив застебнути сюртук. Він уже трохи заспокоївся і зробився більш упевненим у собі. Вітер виганяв з його одежі масні пахощі ковбасної, що розслабляли його.
Повертаючись додому, Флоран зустрів Клода Лантьє. Художник у своєму широченному зеленкуватому пальті говорив глухим голосом і був розлютований. Він лаяв живопис, казав, шо це собаче ремесло, і присягався, що ніколи в світі не візьме до рук пензля. Сьогодні по обіді він прорвав полотно і зіпсував етюд, який писав з негідниці Кадіни. Клод зазнавав вибухів гніву митця, який розуміє своє безсилля втілити в серйозних, сповнених життя картинах ті образи, про які він мріє. В такі хвилини Лантьє забував про все; він тинявся по вулицях, усе бачив у похмурому світлі й чекав наступного ранку, як свого воскресіння з мертвих. Звичайно він говорив, що вранці почуває себе веселим, а надвечір — страшенно нещасним. Кожен день для нього був довгим, відчайдушним зусиллям. Флоран не впізнав у ньому безтурботного хлопця, що никав ночами по Центральному ринку. Вони вже зустрічалися в ковбасній. Клод, який знав історію втікача, потиснув йому руку й сказав, що він славний хлопець. Та проте Клод рідко коли відвідував Кеню.
— А ви все ще в моєї тітки? — запитав Лантьє.— Не розумію, як ви можете жити серед цього безконечного куховарства! Адже там смердить. Я коли в них посиджу годину, то мені здається, що наївся на три дні. Даремно я прийшов до них сьогодні вранці: через це мені і не вдався етюд.
Потім, ступивши мовчки кілька кроків, він почав знову:
— Ох, ці вже порядні люди! Аж шкода їх, такі вони здорові. Я хотів був написати з них портрети, та мені ні разу не вдавалися ці круглі обличчя без кісток... Ну, та моя тітонька Ліза ніколи не закине своєї каструлі. А я, дурний, продірявив голову Кадіни! Тепер, наскільки я пригадую собі, вона не так уже погано була написана.
Вони розговорилися про тітку Лізу. Клод сказав, що його мати вже давно не зустрічається з ковбасницею. Він натякнув, що Ліза трохи соромиться сестри, яка одружилася з простим робітником; а втім, мадам Кеню взагалі не любить бідних людей. Про себе він розповів, що один добрий чоловік надумав віддати його в училище, захопившись фігурками бабусь та осликів, яких Клод малював з восьми років. Але той добрий чоловік помер, залишивши Клодові в спадщину тисячу франків щорічної ренти; це його й рятує від голодної смерті.
— Проте,— додав Клод,— я б волів бути робітником, хоч би, наприклад, столяром. Щасливі люди ці столяри! От уявіть, що треба їм зробити стіл. Вони його зробили і лягають спати, раді, що закінчили роботу, цілком задоволені... А я майже не сплю вночі. Всі ці прокляті етюди, яких я не можу закінчити, крутяться у мене в голові. Я ніколи нічого не кінчав, ніколи, ніколи...