Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
- Автор: Кошута Владимир Алексеевич, Підпалий Валерій
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #84
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84». Краткое содержание книги:
Мене й решту всіх загнали в переповнений ваговоз зі слідами коров’ячої шерсті на бортах — мабуть, раніше на ньому возили худобу. Веснянкуватий кудись щез, певне, його загнали в іншу машину. Від мокрої одежі здіймалася пара над щільно стиснутими тілами: понурих безмовних людей везли кудись крізь неспокійне місто. Постріли лунали то зовсім поряд, то вдалині; одного разу наш охоронець пустив з-під тенту довгу чергу кудись уздовж вулиці. Найгірше було мені, мене жахала порожнеча у правій кишені, я звик до своєї таблички, як до універсальної візи, як до особистого транспортного засобу зрештою, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати, знищити її. Я ледве не завив з люті; кісточки пальців, що вчепилися в борт, побіліли. Раптом чиясь темна рука з-за моєї спини блискавично тицьнула мені в долоню туго скручений папірець. Я відрухово прикрив її другою рукою, мигцем прочитав кострубаті, бліді літери. Нас везуть до Калахи. Біля переїзду через залізничну колію машини зупиняться. План переїзду — кілька нерівних ліній.
Цього ще тільки бракувало! Непорозуміння тривало: я автоматично перетворився на командира. Ззаду легенько постукали по спині — квапили з розпорядженнями. Сто чортів, а може, це шанс?
Я мигцем озирнувся. Тільки сторонньому поглядові могло здатися, що це везуть на забій покірний, остаточно зломлений люд — злісна сила перебігала безгучно по напружених м’язах, меткі очі нишпорили кругом, глипали вгору, вниз, на темний мокрий брезент над головами, на охоронців у проймі заднього борту… Вони не пов’язали нас, були певні, що така тиснява тримає, як кайдани.
— За сигналом — ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.
Я шепнув це на вухо сусідові й відразу відчув, що ця фраза поширилася довкола й миттю злютувала натовп у єдиний зливок. Звідки в мені раптом узялася авантюрницька струнка? Може, це тому, що мене зроду не позбавляли волі?
Нас тіпало від напруги. У проймі миготіли вже здоровенні безлисті дерева лісу, позначеного на плані, гілля їх раз по раз різко черкало по брезенту. І тут скрегіт гальм, одностайний натиск м’язів, тріск поламаних дощок… Тент, втративши опору, накрив ворушку масу людей. Черга, лемент… Я опинився на мокрій землі, у сльоті, на мене падали інші, величезний рубчастий протектор беззвучно (мабуть, оглушений водій попустив гальмо) котився на мене. Я підхопився. З лісової напівтемряви заскрекотів автомат — відстрілювалися вцілілі конвоїри.
Хлопці в зелених робах уже збивали замки з бортів переднього ваговоза (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, і дорога була вільна. Позаду, у далекій перспективі просіки, позначилися цятки джипів, що наближалися по шосе. Розгублені, щойно звільнені люди дивилися на мене, дехто вже подався до лісу…
— В машину! — це був скоріш істеричний зойк, ніж наказ. — У ту машину! — Я показав на передню. — Цю — на переїзд і запалити! Тим, хто не поміститься, пробиратися до міста.
Веснянкуватий — він знову був поруч — тицьнув мені в руку щось важке — пістолет. Я розпоряджався, репетував, надсаджуючи голос, жестикулював, ніби маріонетка. Дивна річ-усі мої накази миттю виконували. Джипи зупинилися не наближаючись: багаття з величезного ваговоза мало застрашливий вигляд. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє в лісі.
* * *
На третій день заколоту Дін викликав мене по портативній рації.
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… двісті дванадцять.
— Жаби?
— Тримають квартал вісім. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувались з обох боків. У разі чого можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Добре. Перекажи своїм — у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр. Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, тільки-но він більш-менш закріпиться. Поки що можемо забрати поранених. Катером з Річкової.
Я відчув утому в його голосі. Та й сам я був не кращий. Відтоді як ми з ним зустрілися після втечі, минула, здавалось, ціла епоха; весь цей час точилися безперервні вуличні бої. Хунта не змогла знищити революції одним ударом, але тільки тепер стало ясно, яка важка буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, й барикада задвигтіла. Я перекотився через бруствер із старих покришок і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене темне обличчя, ляснув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляної кав’ярні на перехресті раптом скособочився, впав, і за ним відкрилося сіре, кутасте тіло танка. Один, два..