Вогонь до вогню

Коцюба подивився на все це, і його рука мимоволі потяглася до потилиці.

— Прямо хоч бери та й знімай щкарбани, — напівжартома, напівсерйозно поскаржився він. — Але де ж це бачено, щоб староста босим став перед своїм князем?

— Можете не знімати, — послужливо схилився перед прибульцями старший зі слуг. — Княгиня наказали одягати ось це…

І він показав на плетені з житньої соломи, незайманої чистоти личаки, що акуратною купкою лежали праворуч від входу до теремних дверей.

— А сказився б ти йому зі своїми лапцадралами! — почулося з темряви сіней чиєсь незадоволене бурмотіння. За хвилину звідтіля виступив сивобородий дружинник. — То здоров будь, княже Дмитре, — мовив він до Боброка, ледь схиливши перед ним лисувату голову. — Чи мо’ вже й знатися не хочем?

Боброк придивився до дружинника і аж відступив від здивування. Перед ним стояв не хто інший, як їхній дядько Віхол — один з тих дядьків, що наглядали у Вільно за малими княженятами з Гедиминового коліна. Дуже суворим і вимогливим був Віхол, не давав він княжатам жодного спуску. За найменшу провину шмагав своїх вихованців, як шкідливих козенят. Не дивився, хто був перед ним — синок великого князя чи удільного. Тому, не зважаючи на те, що знав дядько Віхол безліч ратних оповідок та історій, малі княжичі злякано щулилися, коли він виникав — як завжди, несподівано — перед їхніми очима.

І чи не найбільше діставалося від дядька Володкові, хоча він і не був якимось визначним бешкетником чи заводіякою. Діставалося йому за те, що був Володко надто ніжним і тонкосльозим, що аж ніяк не личило майбутньому вою і князю.

— Дядьку Віхоле! — вигукнув Боброк, обнімаючи старого. — Це ж за що тебе так полюбив князь київський, що ти опинився в його теремі? Він же, наскільки пам’ятаю, ховався від тебе, як мишенятко від кота?

— За що отримував додатково, — задоволено відказав Віхол і погладив свою пишну бороду, яку Боброк розкуйовдив своїми обіймами. — А полюбив він мене, княже Дмитре, з тої причини, що комусь та треба приглядати за його хлопцями від покійної дружини. Бач, забаглося, нарешті, князеві київському доглядати своїх чад так, як доглядали колись і його самого. А доглядав за ним, Дмитре, сам знаєш хто, — і Віхол підморгнув Боброкові.

— Та вже ж знаю, — посміхнувся Боброк. — Ти, дядьку. І не тільки за Володком доглядав, а й за нами, многогрішними. Це ж скільки лозин обламав ти об наші спини?

— Не лічив, — зізнався дядько. — Але гадаю, що це пішло вам на користь.

— Ще б пак, — засміявся Боброк. — Як тільки угледів тебе, то спина одразу засвербіла. І мимоволі почав перебирати всі свої гріхи.

— Отже, таки пішло на користь, — задоволено зазначив Віхол. — Він озирнувся навколо і додав трохи тихіше. — Признаюся, княже, що засватав мене сюди не Володко, а сам великий князь. Бо помітив, що князь київський готовий ходити під черевиком своєї княгині. Це ще та, скажу тобі, цяця! При Ольгердовому дворі була собі дівка як дівка — тиха й слухняна. Сам відаєш, що великий князь багато волі жіноцтву не давав. А тут наче з ланцюга зірвалася — ступити не може без своїх покривок, лапцадронів та вишиванок. Там не стань, сюди не сядь… Тьфу ти, шлях би трафив це ганчір’я!