Вогонь до вогню

Коли плюскотіння, віддаляючись, затихло, Медовуха раптом підвівся і ясним голосом сказав:

— А тепер, Самійло, поговоримо серйозно.

— Тьфу ти! — тільки й сказав ватаг бродників.

Сонце вже сідало, коли Сашко почистив і напоїв коней. Тоді подався до лиману, де вже купалося все посольство. Один лише Коцюба діловито походжав по табору з кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.

Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.

Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.

— І давно ви в цих місцях, дідусю? — поцікавився хтось.

— Та вже літов з п’ятнадцять буде, — відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. — Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.

— А чого так далеко? — запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. — Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.

— Звик я до цих місць, — відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. — І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або — вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.

— Ага, звикли, — гмукнув хтось із бродників. — А собак сьогодні, бач, напустили.

— Так це ж через вас все, синку, — незворушно відказав лірник. — Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?

Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.

Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:

— Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.

Він провів рукою по струнах і почав: