Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
- Автор: Слотер Анна-Марі
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7513-93-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю». Краткое содержание книги:
На моє здивування, публіка була захоплена та ставила багато посутніх питань. Одне з перших було від молодої жінки, яка почала з подяки, що я «не висувала ще однієї безглуздої пафосної тези про “можливість мати все”». Очевидно, вона таких тверджень чула вже незліченну кількість й була налаштована скептично. У цій аудиторії більшість молодих жінок планували якось поєднати кар’єру та сім’ю, але вони були значно більше поінформовані, ніж я у свої двадцять п’ять, коли просто припускала, що піднімусь по кар’єрній драбині, а моя сім’я чарівним способом потягнеться за мною. Незважаючи на свої досягнення у такому молодому віці, ці жінки та чимало чоловіків вважали, що жонглювання роботою та сім’єю — дуже складна річ, навіть якщо потім це дає якісь плоди. Вони хотіли почути про справжні досвід і компроміси від людей, які це пережили, мудрі слова чи поради, які допоможуть їм планувати або принаймні попередити про важкий шлях, що на них чекає.
Водночас я почала помічати, що реакції чоловіків і жінок мого віку рішуче різнилися. Через кілька місяців я зрозуміла, що проблема була не в тому, що я повернулася в університет, а в тому, що я, по суті, повернулася через дітей. Коли люди з Принстона чи Нью-Йорка запитували, чому я знову почала викладати, я пояснювала, що моя дворічна держслужба закінчилася так само, як і в Лоуренса Саммерса, який залишив адміністрацію через два роки роботи й продовжив викладання в Гарварді. Проте я була рішуче налаштована захищати свою сім’ю як важливу причину мого вибору повернутися додому. Як деканка факультету імені Вудро Вілсона, я свідомо й відкрито йшла додому о шостій годині, аби повечеряти зі своєю сім’єю, або за потреби змінювала свій розклад, щоб пристосуватися до шкільних подій або до батьківських зборів. У тому ж дусі я часто відповідала на запитання про те, чому залишила держдепартамент: «Мій чоловік і я маємо двох синів-підлітків, які безумовно потребують батьківської опіки, поки ще кілька років будуть удома».
Ті, з ким я розмовляла, сприймали мої слова по-різному. Реакція була від «Так шкода, що Вам довелося покинути Вашингтон» до «Я не поспішав би робити висновки щодо Вашого досвіду. Я, наприклад, ніколи не йшов на компроміс, і мої діти при цьому в абсолютному порядку». Загалом було чимало дрібних знаків, які вказували, що мій співрозмовник сумнівався в тому, чи справді я була гідним «гравцем».
Коротше кажучи, хоча я й працювала повний робочий день на посаді штатного викладача, мене все одно «понизили» до колись талановитої й освіченої жінки, яка подавала великі надії на початку своєї кар’єри й навіть досягла початкових щаблів успіху, проте була змушена відмовитися від амбіцій, працювати неповний день або взагалі залишити роботу й присвятити більше часу догляду за дітьми. Мене не полишало відчуття, ніби я зрадила сподівання багатьох людей у моєму житті: старших жінок, моїх колег і колежанок, навіть тих кількох друзів, які вірили в мою кар’єру.
Усе життя я трималася іншого берега. Я була тією жінкою, яка видає іронічну гордовиту посмішку на теревені тієї, яка вирішила взяти тайм-аут, аби бути вдома, або ж перейти на іншу, менш вимогливу роботу, щоб присвятити більше часу своїй сім’ї. Я була жінкою, яка дружила передусім із тими людьми, які ніколи не йшли на компроміс й вірно служили своїм кар’єрним прагненням, а також підтримували одне одного в непохитній вірності феміністичній справі.
Я була тією, хто доводив студенткам і студентам на лекціях, що можливо мати все й займатися будь-якою справою незалежно від того, яка в тебе робота. А це означало, що я, хоч і не навмисно, але примушувала інших жінок почуватися винними, якщо їм не вдавалося поєднати повноцінну кар’єру й сім’ю, як це вдається чоловікам (а ще залишатися стрункими, доглянутими, красивими на додачу).
Що більше я думала про це, то більше все це видавалося мені неправильним. Мільйони жінок і дедалі більше чоловіків роблять вибір, схожий на мій, наполягаючи, що професійний успіх — не єдине мірило людського щастя та успіху.
У 2012 році я написала статтю для Atlantic, виклавши всі свої думки стосовно жінки й кар’єри. Стаття мала назву «Чому жінки досі не мають усього». Пізніше я пошкодувала про такий заголовок, але він, безперечно, вплинув на продажі журналу значно більше, ніж якби стаття мала правильнішу, але не таку провокативну назву на зразок: «Чому жінки, які працюють, мусять приймати важкі рішення, аби мати змогу залишатися у грі й перемагати». За п’ять днів{1} онлайн-версія статті набрала понад 400 000 переглядів, за тиждень число сягнуло мільйона, а на сьогодні це — одна з найпопулярніших статей за останні 150 років існування Atlantic з близько 2,7 мільйонами переглядів. Очевидно, це означало, що велика кількість жінок і чоловіків хотіли би взяти участь у новому раунді п’ятдесятирічної дискусії про справжнє значення рівності між чоловіками й жінками.