Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
- Автор: Слотер Анна-Марі
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7513-93-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю». Краткое содержание книги:
Я збирала плоди свого професіоналізму й зазнавала втрат через свій вибір. Енді, звісно, це розумів і підтримував мене як міг. Проте для наших синів ціна була надто високою. Молодший, якому було лише десять, міг проридати всю неділю, коли чув, що в понеділок зранку мені знову доведеться поїхати. Якось я буквально не встигла відкрити рот, аби його заспокоїти, бо він почав репетувати, не давши мені вимовити й слова: «Я не хочу, щоб ти їхала! І мені начхати на країну!!!». Раніше я намагалася пояснити йому, що він так само служить народу й країні, як і я. І щось подібне говорила йому при зустрічі Клінтон, проте з нього було досить.
Наш старший син намагався поводитися більш зріло, навіть пропонував узяти на себе приготування фрешів на сніданок, які я робила щоранку. Він розумів, як сильно мені хотілося цієї роботи. Також він усвідомлював важливість моєї нової посади. Ще на початку моїх роз’їздів, коли я намагалася перебувати і у Вашингтоні, і вдома одночасно, мене огортав сум і з вуст часом злітали слова про звільнення та повернення додому (не всерйоз, звісно); тоді він дивився на мене й казав: «Мамо, ти не можеш залишити роботу! Ти — приклад для наслідування». Він почув це від когось, можливо, від матері одного зі своїх друзів, і вже встиг засвоїти.
Старший пишався мною, але одночасно з новими друзями та складними уроками все одразу виявилося йому не до снаги. І коли настав час дорослішання, він перетворився на підлітка, образ якого знайомий усім батькам: набундючена, мовчазна дитина, яка відповідає коротко й грубо, звісно, за умови, якщо погодиться відповідати взагалі. Коло його спілкування змінилося, і він почав не виконувати домашні завдання, порушувати дисципліну на уроках, відставати з математики та уникати дорослих, які хотіли йому допомогти. Він сперечався зі своїм батьком і максимально ігнорував мене. До восьмого класу проблеми з його поведінкою загострилися. Його вигнали зі школи та взяли під нагляд місцевої поліції. Я отримала кілька невідкладних телефонних дзвінків у день важливої наради, що змусило мене все покинути й першим потягом приїхати додому (Гілларі Клінтон і керівник її штабу Шерил Міллс завжди ставилися до моїх сімейних проблем з розумінням, але це все одно призводило до певного напруження в офісі).
Чимало батьків запевняли, що поведінка мого сина є типовою, що все, із чим я стикаюся, — звичні речі. Підлітки бунтують, батьки рвуть на собі волосся. Проте Енді був поруч, і попри все він виконував свою роль (батька, який залишився вдома) найкраще. І все одно син не йшов мені з голови. Я дуже любила свою роботу, але, отримуючи з дому дзвінок чи невтішне повідомлення, постійно запитувала себе: чому я сиджу у Вашингтоні в той час, коли мій син потребує мене в Принстоні?
Я прокручувала в уяві різноманітні сценарії, розмірковуючи над можливістю затриматися у Вашингтоні ще на рік, і розуміла, що призначення на будь-яку посаду, на яку я могла розраховувати, сенат може розглядати від трьох до шести місяців, а Клінтон справедливо очікуватиме на дворічне зобов’язання до кінця першого терміну президента Обами. Урешті-решт я почала думати над тим, аби попросити чоловіка та синів переїхати до Вашингтона, але тоді Енді довелося б їздити на роботу до Принстона. А це могло би повністю роз’єднати його з хлопчиками, що неодмінно погано позначилося б на них, особливо на молодшому. Ми переїхали до Принстона передусім через якість державних шкіл і сприятливе для дітей середовище.
Також ми брали до уваги фінанси. Робота в уряді скоротила мій прибуток більше ніж на 50 %, крім того, я платила за оренду крихітної квартири у Вашингтоні та витрачала гроші на постійні роз’їзди. Якби сім’я переїхала зі мною, ми могли б здавати в оренду наш будинок у Принстоні, але, знову ж таки, тоді їздити довелося б Енді й ми були б обтяжені витратами через переїзд та життя у більш дорогому місті.
Глибоко в душі я розуміла, що правильний вибір — це повернутися додому, хоча жінки, яка цей вибір робила, я не впізнавала. Зрештою так я і вчинила. Гілларі Клінтон влаштувала мені чудову прощальну вечірку — це одна із тих подій, яку я пам’ятатиму завжди. З’їхалася вся моя родина: батьки, рідні й двоюрідні брати-сестри, тітки, дядьки, четверо з них приїхали із самого Гонконгу. Енді з хлопцями також були присутні й пишалися мною разом з іншими дорогими мені людьми — давніми й новими друзями, — стаючи свідками того, як я отримую видатну нагороду від Держсекретаря, найвищу честь, якої можна удостоїтися від Державного департаменту США. Лунали промови, жарти, колеги засипали подарунками, мене сповнювали любов і захват. Жодного разу мені не здалося, що мене «звільнили» чи «викинули». Це було моє рішення відійти вбік, а не дертися вгору.