Засвідчення

Мати Керманича завжди здавалася йому наче яскравим спалахом світла у далекому нічному небі. Воно й тут, і його немає, немає — і тут, і завжди у пам’яті — подив, а можливо, й зацікавлення: що ж викликало це світло? Але по-справжньому ти ж ніколи й не дізнаєшся.

Єдина дитина в сім’ї, Джекі Сіверенс[3] удалася в батька і досягла успіху; тепер вона працює на рівні, геть вищому, ніж її батько, Джек Сіверенс, хоча він як агент отримав найбільше відзнак. Джек виплекав її кмітливою, наполегливою, організованою, готовою керувати. З того, що знав Керманич, — це те, що дідусь примушував Джекі ще змалечку долати перешкоди з шин і проколювати багнетами повні мішки. Негусто було сімейних альбомів, за якими б це перевірити. Хоч би яким був процес, а він породив у ній і якусь стихійну жорстокість, очікування високих результатів і здатність розраховувати, що могла виявлятись і як удавана байдужість до чужих доль.

Сприймаючи її як далекий спалах світла, Керманич нестямно захоплювався нею, по-справжньому наслідував її, хоча й на геть нижчому рівні… але ж як мати вона була вкрай ненадійною: чи щоб забрати його вчасно зі школи додому, а чи не забути, що йому треба пообідати, а чи допомогти зробити домашнє завдання. Рідко бувала вона послідовна у тому, що вважається важливим у світі по цей бік межі. Хоча вона завжди заохочувала сина під час його пересувань туди-сюди по сходинках кар’єри.

Дідусь Джек, зі свого боку, ніколи не був у захваті від цієї ідеї і, якось-то подивившись на нього, мовив: «Не думаю, що в нього є характер». Така оцінка просто пригнітила шістнадцятирічного хлопця, уже поставленого на цей хід, але потім вона ж зробила його й рішучішим, цілеспрямованішим, більше націленим у височінь, до світла. Пізніше він думав, що, може, дідусь тому так і сказав. У дідусі жило щось непередбачуване, як лісова пожежа, тоді як мати була крижаним синім полум’ям.

Коли йому було вісім чи дев’ять, вони вперше поїхали до літнього котеджу, на озеро — «до нашого приватного шпигунського клубу», як охрестила його мати. Лише він, його мати і дідусь. У кутку стояв старий телевізор, навпроти — продавлена канапа. Дідусь примушував його рухати антену, щоб краще налагодити показ. «Тільки трішечки ліворуч, Керманичу, — примовляв він. — Тільки трішечки далі!» А мати в іншій кімнаті переглядала розшифровані особові справи, привезені з офісу. Отак він і отримав своє прізвисько, не знаючи, що дідусь запозичив його зі шпигунського жаргону.[4] Дитиною він носив це прізвисько як щось класне, як таке, що дідусь йому дав з любові. Та він усе ж таки не був схильний розголошувати його будь-де, окрім своєї родини, навіть своїм дівчатам не відрекомендовувався так, і це тривало роками. Він дозволяв їм гадати, нібито це його спортивне прізвисько у середній школі, де він був запасним гравцем. «Трішечки правіше, Керманичу». Кинь цього м’яча, як зірка. Головне, що йому подобалося, — це знати, куди перемістяться гравці, які ловитимуть м’яча. Хай навіть це у нього виходило краще на тренуваннях, він відчував справжнє задоволення від попереднього розгляду, від геометрії та передбачування.