Її сукня

Розділ I

Рівне, наші дні

За вікном лютувала хуртовина; вітер, сновигаючи поміж двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло будинку, своїм свистом нагадував виття сердешного вовка на порожній лісовій галявині. Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу відволікаючись на каву з шоколадом. Того виття не чула — віднедавна, занурившись із головою в інший вимір, повністю «випадала» з довколишнього, такого звичного дотепер, світу. Звісно, якби мала чоловіка та двійко дітей, домашні клопоти не подарували б можливості такого цілковитого «випаду». Проте «якби» у цьому випадку було недоречним: часу мала вдосталь і заміжжя у плани не входило.

Славко ж терпляче чекав і мужньо терпів її відмовки зайвий раз зустрітися. Чекав уже близько двох місяців, якимсь дивом задовольняючись короткотривалими суботніми, а інколи ще й недільними здибанками.[1] Та щоразу його ставлення до неї змінювалося — чи то їй так здавалось? Усе скутішими ставали його обійми, а розмови — вимушенішими.

— Усе добре? — допитувалась, вдивляючись у його напружене обличчя.

— Нілочко, я все розумію, — стримано відповідав, намагаючись натягнути на лице невимушену посмішку. — Ти мусиш написати цей роман. Гадаєш, року тобі вистачить?.. Як піде… Так-так, розумію. Це — твоє. Це те, що ти в собі відкрила і хочеш реалізувати понад усе. Я зачекаю… — і все далі й далі віддалявся.

Чи засмучувало її це? Хтозна. Вона настільки заглибилась свою працю, що перебувала мовби у двох світах, двох вимірах — реальному й іншому, який нещодавно для себе відкрила. Притому в реальному перебувало лише тіло. Інший світ поглинув її цілковито. Якщо Славкові це неприємно чи байдуже — що ж, нехай. Отже, так має бути. Тут вона вже нічого не вдіє.

— Чи не занадто ти його випробовуєш? — застерігала подруга Марина. — Навколо стільки дівчат! Обкрутить якась — і все! Залишишся «з носом»!

Та чому ж «з носом». Якщо він любить — то зрозуміє й підтримає, якщо ж ні… отже, не судилося бути разом. Отже, така «любов»…

— Ну ти даєш! — вражалася та. — Може, ти його не любиш?