Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Письменники каялися і били себе в груди, виправдовуючись перед примітивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у грудні 1937 р… Поет уже встиг побувати в кігтях ГПУ і дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, і цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совітської влади, – згадує С. Кокот. – Епоха пісні про Сталіна в творчості Рильського – то епоха найжахливіших моральних тортур, які від власного сумління зазнав поет. Поета в той час не пізнавали його найближчі. Опухлий від постійного заливання горілкою своєї совісти, він на очах найближчих приятелів плакав, як мала дитина, бив головою об стіл і в безпорадності гриз собі пальці. Це покутувалися творчі гріхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелім волі людини ззовні. Сталося те, що в Совітському Союзі прибрало масові розміри перед примарою невблаганної фізичної смерті. Діти вирікалися батьків, дружини чоловіків, матері дітей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».
Тому й не дивно, що на черговому з’їзді письменників поет мусив каятися:
«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки і коваленки держали довгий час під дулом таких письменників, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали їм творити в той час, як ці люди переживали творчу кризу. З цієї фрази тов. Савченка залишається враження надто ідилічної картини. От, мовляв, був собі, скажімо, Рильський, його під дулом держали вороги народу, а то б він собі прекрасно писав і т. д. На жаль, справа стояла інакше. Адже били Рильського не тільки вороги народу, а й чесні письменники, в тому числі й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хіба не було варто бити Рильського, коли він був членом неокласичної групи? Хіба не варто було його бити, коли він протиставляв „статичну“ творчість творчості „динамічній“?..
Так, об’єктивно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народові; споглядальна „статична творчість“ – незалежно від намірів автора – лила воду зовсім не на радянський млин.
Отже, для мене тепер ясно, що мої колишні „парнаські“ тенденції були не тільки естетичні, а й ішли на пожиток ворогам народу, які хотіли використати в своїх брудних цілях оці моменти споглядальних настроїв…
Є у нас дві сили, які в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленінсько-сталінська партія, яка показує нам справжні шляхи, куди і як іти письменникам, коли вони хочуть бути справжніми синами радянської землі. І друга сила – це найбільший у всі віки критик – народ. Я повинен признатися, що коли мені доводиться вранці крізь вікно чути мою пісню про Сталіна, яку співають червоноармійці, то це варто для мене всіх критичних статей наших критиків».
29 січня 1937 року «Літературна газета» подає звіт про письменницькі збори під категоричним заголовком – «Нещадна кара ворогам народу». Тут мова про суд над троцькістським центром – заклики до пильності, до перегляду письменницьких лав, до викриття і справедливого суду. Тут же вірші Л. Первомайського «Вирок» та П. Усенка «Гримить наш гнів».
Були випадки, коли письменники дозволяли собі засумніватися у правильності лінії партії. Так Григорій Косинка у червні 1934 р. на письменницькій конференції не погодився із закликом Андрія Хвилі «стати інженерами людських душ» і у своєму виступі заявив: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». «Цей дотеп, – згадує Василь Гришко, – був сказаний у такому контексті, що його дійсний сенс спочатку „не дійшов“ до свідомості аудиторії, і вона навіть із сміхом аплодувала цьому дотепові. Але в стенограмі Косинчиного виступу у „Літературній газеті“ це місце не було наведено, і тоді всі зрозуміли, що Косинці кінець».
Дмитро Бузько на схожих письменницьких зборах сказав і зовсім невинні слова, що, мовляв, усі можуть помилятися, бо навіть товариш Сталін інколи помиляється. Після цього його стали немилосердно цькувати, доки не арештували.