Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»:
Я усмішку їх неживу —
пізнаю у обличчі СВУ:
скорбний розпач тих, хто умер
і на лаві підсудних тепер,
хто готується в дальнюю путь,
що хотів послать туди нас…
Ну, а з ними, а з ними в цей час
і поети їхні умруть.
Ці вовки в одежі овець
є ще в нас і співають: «Кінець»…
і не люблять гудки і дим…
та уже не воскреснуть їм.
Ач, який цей Єфремів, ач!
І Старицька з лорнетом там?!
Так і треба шакалам-катам!
Плач, поете куркульський, плач…
Я стріляв би по них крізь сміх,
Бо не жалько й не краплі їх…
Карабінко моя! Тах, тах!..
Тільки диму і крови пах…
Тільки знаю вже добре я,
Що і кулі жалько для них,
що уже не воскреснуть ніяк,
бо немає ґрунту у них.
Пропливає підсудних ряд —
це останній їх мертвий парад,
наче смерти над ними печать,
і тільки траурно труби гримлять…
тільки труби гримлять не для них,
бо у них навіть труб нема,
бо над ними і в них тільки тьма,
тільки смерті над ними сміх…
Я дивлюсь у обличчя їм,
уявляю їх у труні…
Тане споминів гострий дим,
і спокійно, спокійно мені.
Я у партері, в першім ряду,
бачу в них на волоссі слюду, —
їхні очі тупі, як щербаті ножі,
на волоссі слюда й нафталін у душі…
І од них, наче іскри вночі,
капле кров їхніх слів нежива,
димно валиться брежень гать,
і смердить їхній лемент брудний…
Так, їм нічого більше сказать,
крім того, що сказали вони.
А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:
У певних він руках.
Йому вже двадцять літ!
Страшний для ворогів
і рідний нам без краю.
На варті наших прав
і сонячних побід
у ці щасливі дні
так гостро він сіяв.
Це на тобі спиняв
Дзержинський зір з любов’ю, —
наш рицар, що в віках
безсмертний назавжди.
Веселкою палай
в стальних руках Єжова, —
з тобою, правди меч,
не знати нам біди.
Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:
«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про „високу українську культуру“, за творців якої вони себе вважають, і нарешті – про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.
Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, – про „Літературно-Науковий Вісник“, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».
Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:
«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував лави письменників ворожим мотлохом, активно прикривав і підтримував ворогів, що пролазили в спілку, заважаючи спілці очиститися від ворогів. Свою шкідницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти націоналістів, на ділі злигавшись з ними.
Припертий до стіни незаперечними фактами, Микитенко „визнає“ один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складні сільськогосподарські машини, орендував землю бідноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль і спекулянт, був в штабі куркульської банди і з зброєю в руках боровся проти радянської влади, пускав під укіс ешелони з червоноармійцями. Микитенко не тільки приховав від партії все це. Він пригрів брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допоміг йому стати лікарем, передав йому квартиру і дав змогу цьому бандитові приховуватися під чужим прізвищем – Дубовий».
