Йов. Фальшива вага

Із пронизливим завиванням кинулася вона в натовп чекальників, лютими кулаками розштовхала слабих, ніхто не зміг її затримати. Хто би тільки, поцілений і віджбурений її рукою, обертався, щоб відштовхнути її, — всі були засліплені пекучим болем у лиці, її розтуленим червоним ротом, із якого, здавалося, пашить спопеляючий подих, кришталевим сяйвом великих сльозин, що котилися з очей, щоками, що палали яскраво-червоним вогнем, набряклими синіми жилами на витягнутій шиї, в яких накопичувалися, перш ніж вирватися, крики. Смолоскипом влетіла Дебора. Суцільним пронизливим вереском, за яким завалилася жаска тиша всього вимерлого світу, гепнулася Дебора перед нарешті здобутими дверима ребе, затиснувши в простягненій правиці клямку. Лівицею вона затарабанила в брунатне дерево. Менухим волочився на підлозі перед нею.

Хтось відчинив двері. Ребе стояв коло вікна, він був обернений спиною, тоненька чорна риска. Раптом він повернувся. Вона застигла на порозі, обома руками простягала йому сина, як складають офіри. Вона угледіла якийсь відблиск на блідому ликові цього чоловіка, що цілком зливався з білою бородою. Вона постановила зазирнути святому у вічі, щоби пересвідчитися, що в ньому справді живе ласка Всемогутнього. Але тепер, коли вона стояла тут, озеро сліз накотилося їй на очі, і вона бачила чоловіка за білою хвилею з води та солі. Він підвів руку, їй здалося, що вона розгледіла два кощавих пальці, інструменти благословення. Та дуже близько розчула вона голос ребе, хоча він тільки прошепотів:

«Менухим, Менделів син, одужає. Небагато буде рівних йому в Ізраїлі. Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним. Його очі будуть широкі та глибокі, його вуха ясні й повні відгомону. Його уста мовчатимуть, але коли відкриються, віщуватимуть лише добро. Не бійся і йди додому!»

«Коли, коли, коли він одужає?» — прошепотіла Дебора.

«Через багато літ, — сказав ребе, — але не випитуй далі, в мене нема часу, і я вже нічого більше не знаю. Не покидай свого сина, навіть коли він буде тобі важким тягарем, не віддавай його нікому, він вийшов із тебе, як і здорові діти. А тепер іди!»

За дверима перед нею розступилися. Її щоки були бліді, очі сухі, уста ледь розтулені, ніби дихали легкою надією. Із благістю в серці повернулася вона домів.