Йов. Фальшива вага

Ось так наприкінці кожного тижня починався шабат, мовчанням, свічками і співом. А за двадцять чотири години він розчинявся в ночі, що приводила сіру вервечку буднів, низку клопотів. Одного спекотного дня пізнього літа, коло четвертої пополудні, Дебора розродилася. Її перші крики вп'ялися в монотонний спів дванадцятьох учнів. Усі порозходилися додому. Почалися сім днів вакацій. У Менделя з'явилася нова дитина, четверта, хлопчик. Через вісім днів йому зробили обрізання і нарекли Менухимом.

У Менухима не було колиски. Він висів посеред кімнати, в кошику з плетеної вербової лози, прикріпленому чотирма шнурками до гака на плафоні, мов люстра. Час від часу Мендель Зинґер легким, не позбавленим любові пальцем штовхав підвішений кошик, і він одразу починав хитатися. Іноді цей рух заспокоював немовля. Та іноді нічого не помагав проти його охоти скиглити і верещати. Менухимів голос лящав понад священними реченнями Біблії. Дебора ставала на ослінчик і знімала немовля. Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво. Западала тиша. Було чути цмокання немовляти.

Дні розтягалися в тижні, тижні розросталися місяцями, з дванадцяти місяців зробився рік. Менухим усе ще пив материне молоко, рідке, прозоре молоко. Вона не могла його відняти. На тринадцятому місяці життя він почав корчити гримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на тонесенькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев'яних луки. Нужденні руці тремтіли й дриґалися. Його рот белькотів сміховинні звуки. Коли в нього починався напад, його витягали з колиски і добряче трусили, поки його лице синіло, а дихання майже зупинялося. Тоді він потроху оговтувався. На його жалюгідні груди накладали запарений чай (у багатьох торбинках), а тонесеньку шийку обв'язували підбілом. «То нічого, — казав батько, — це він просто росте!» «Сини вдаються у вуйків. Мій брат п'ять років таке мав!» — казала мати. «Переросте!» — казали всі решта. Аж одного дня в місті вибухла віспа, установи приписали щеплення, а лікарі проникли в єврейські доми. Дехто поховався. Та Мендель Зинґер, праведник, не втікав перед жодною Божою карою. На щеплення він дивився спокійно.

Був спекотний сонячний передполудень, коли комісія проходила Менделевим завулком. Останнім у ряду єврейських будинків був Менделів. У супроводі поліцая, що ніс на руці велику книгу, йшов доктор Солтисюк, зі своїми довгими білявими вусами на засмаглому лиці, пенсне в золотій оправі на червоному носі, в ядучо жовтих шкіряних гамашах і — через спеку — сурдуті, недбало накиненому поверх синьої косоворотки, так що рукави виглядали, як пара рук, так само, здавалося, готових братися до щеплення: отак-то входив доктор Солтисюк у єврейський завулок. Назустріч йому вже летіли причитання жінок і вереск дітей, яким не вдалося сховатися. Поліцай видобував жінок і дітей із глибоких льохів і високих горищ, із малесеньких комірчин і величезних кошів. Сонце пражило, доктор прів. Не більше і не менше, як ста сімдесяти шести євреям мав він зробити щеплення. За кожного, що втік чи був недосяжний, він у душі дякував Господу. Підійшовши до четвертої маленької, помальованої в синє халупи, він дав поліцаєві знак не шукати аж надто ревно. Що далі йшов доктор, то більше наростав лемент. Він віявся в такт його крокам. Завивання тих, хто ще боявся, зливалося з прокльонами вже щеплених. Утомлений і остаточно збитий із пантелику, він із важким стогоном опустився на лаву в Менделевій хаті й попросив склянку води. Його погляд упав на маленького Менухима, він підняв калічку і сказав: «Він буде епілептиком». Страх влився в батьківське серце. «У всіх дітей бувають корчі», — заперечила мати. «Це не те, — присудив лікар. — Але мені, може, й вдалося би його вилікувати. Він має життя в очах».