Ангел пригляду

— Киць-киць-киць, — покликав лікар, нишпорячи рукою в промерзлій кишені — чи не завалялося щось: сухар, цукерка, хоч натяк на їжу. — Киць-киць-киць!

Плямиста морда дивилася з надією, очі зеленіли. Але нічого не знайшлося, порожня кишеня.

Кіт усе зрозумів. Безгучно, з болем відкрив рота, немов позіхаючи, — і провалився крізь землю безіменним грішником, безхвостим злидарем…

Будівля аптеки, як завжди, виникла несподівано. До останньої миті не було її видно за посіченими липами, а потім наче з-під землі вистрибнула, сліпо втупилася тьмяними, заклеєними навхрест більмами.

Колись, іще за мирного життя, ця аптека була найбільшою в місті. Разом із туристичними конторами розташовувалася вона в багатому особняку дев’ятнадцятого століття. Тепер від колишньої пишноти лишився тільки під’їзд, який стерегли боягузливо вишкірені сірі кам’яні леви з притиснутими вухами. Між левами над дивом уцілілими дверима — напис: «Добрі ліки».

Неподалік, метрів за п’ятдесят, — похмура триповерхова будівля міськради з бурими плямами на ґанку. Чи то вчора, чи то третього дня впав снаряд, убив кількох людей. Прибрали їх не відразу — не до того, нехай мертві ховають своїх мерців.

Скам’янілі, як манекени, лежали вони на сходах, і страшні були їхні білі обличчя, куди страшніші за будь-яку неживу матерію. Вибиті силоміць душі не просто залишили тіла, вони спотворили їх, і то так, що ті холодили серце живим, ніби мстилися за розлуку.

Тіла потім прибрали, звичайно, але кров так і не змили. Та й кому цим займатися? Чиновники-брехуни просто тут, на площі, погрожували дати відсіч, клялись у вірності країні, але як посипалися снаряди, загуркотіли гаубиці — чкурнули через лінію фронту вгодованими зайцями. Один з усіх не втік — заступник мера з соцпитань. Ну, цей завжди був придуркуватий: хабарів не брав, вислуховував людей, навіть щось намагався вирішити… Тепер сам залишився відгавкуватися за всю владу.

Щоденно, як на службу, сходилися до дверей міськради стурбовані бабці й дами старшого віку. Усі як одна вбрані в старе й зношене — хоча звідки така вбогість, війні всього місяць від народження? — і все ж таки. Не буденне зношувалося, ні,— зісподу діставали найжахливіше дрантя і з люттю напинали на себе в три шари. На вигляд дами були як хворі й стурбовані ляльки — з присипаними снігом маківками, з розпашілими через холод щоками та верескливими голосами. Переймалися вони одним: чи не буде якогось послаблення або полегшення, а то, може, оголосять усе-таки кінець війні.

Ну, війні кінця не передбачалося, не для того починали. Але преференції, бувало, мали місце в ті дні, коли волонтери на своїх барбухайках[1]проривалися крізь задимлену лінію фронту, що гуркотіла вибухами. Тут починалися військові чудеса: замовкала артилерія, самі собою шикувалися черги, щедрою рукою роздавалися крупи, борошно, олія, цукор, сіль, консерви, плівка — конопатити биті вікна. У чергах зазвичай стояли жінки та літні люди, чоловіки ховалися по домівках, боячись насильницької мобілізації. А жінки стояли, терпіли, чекали, коли дадуть хоч щось. І у всіх в очах одне й те саме питання — навіщо, ну навіщо? Навіщо кров, за що катують людей? Ми ж прості, прості ми… З непростими — олігархами там, жидівнею всілякою, — робіть що хочете. Але нас за що, га?