Золотий дім

Оце й був той будинок, розкішні двері якого чекали відчинені в той січневий день, коли лімузин «Даймлер» вивергнув із себе Ґолденів — батька й синів. На порозі стояв вітальний комітет у складі двох дракониць, котрі приготували все до прибуття господаря. Нерон та його сини ввійшли до будинку й застали там світ, зітканий із брехні, в котрому їм випало відтепер жити: не новісіньку, ультрасучасну резиденцію для заможної родини іноземців, що присвоюють її помалу, в міру того, як розгортається їхнє нове життя, міцніють їхні зв’язки з містом, множиться їхній досвід — ні! — радше місце, в якому Час застиг років на двадцять, а то й більше, де Час байдуже споглядав на вичовгані бідермаєрівські стільці, поступово дедалі більш вибляклі килими, лава-лампи — прояв моди на шістдесяті — та дещо грайливо кидав оком на написані «правильними» художниками портрети молодого Нерона Ґолдена з особистостями Нижнього Мангеттена: Рене Рікаром, Вільямом Берроузом, Деборою Гаррі, а також із верхівкою з Волл-стріт і давніми родинами з вищого світу, носіями таких шанованих прізвищ, як Люс, Бікман та Окінклос. Перш ніж придбати цей будинок, старий володів просторим, майже трьохсотметровим богемним лофтом із високими стелями, який був розташований на розі Бродвею й Ґрейт-Джонс-стріт, а в далекій юності йому було дозволено ошиватися в околицях Фабрики, де він просиджував непомічений і вдячний у колі багатеньких хлопців із Сі Ньюгаузом та Карло де Бенедетті, але це було давно. У домі збереглися реліквії з тих часів, а також із його пізніших приїздів у вісімдесятих. Чимало меблів було витягнуто зі сховища, і ця їхня нова з’ява з попереднього життя мала в собі щось від ексгумації, передбачаючи тяглість, якої не мали історії мешканців дому. Тож нам будинок завжди здавався чимось на кшталт прекрасної підробки. Ми шептали одне одному слова Прімо Леві: «Ось найперший наслідок вигнання, переселення: перевага нереального над реальним».