Філософія самотності

Очевидно, усі час від часу є самотніми. Людина, яка ніколи не відчувала себе самотньою, імовірно, страждає від недостатньої емоційності або її порушення. Причина полягає в тому, що люди з раннього віку мають потребу в прив’язаності до інших людей, і на практиці неможливо задовольнити цю потребу в кожен момент життя. Тож потрібно визнати, що в опитуваннях значна кількість респондентів скажуть, що вони «ніколи» не є самотніми. Я розцінюю це як те, що вони практично ніколи не є самотніми, але однаково їм знайоме це почуття, а самотність є постійно присутньою можливістю також і в їхньому житті.

Багато хто стверджує, що сьогодні ми живемо в «епоху самотності»[7], що йдеться про «епідемію самотності»[8]. Проте у нас немає підстав стверджувати, що сьогодні самотність набула більшого поширення, ніж це було раніше. Існують епідеміологічні дослідження, які дають нам певну основу для оцінювання кількох минулих десятиліть, і ці дослідження демонструють головно, що самотність не стала поширенішою. Якщо розглядати це питання радше з перспективи історії ідей, нам не вдасться виявити, що поняття самотності з’являється у визначений момент часу і різко набуває значного поширення, як це відбувається з поняттям нудьги[9]. Варіанти визначення знаходимо, починаючи від старозавітних писань і аж до сьогодні. Дискусії про самотність помітно поширюються в певні періоди — за доби Просвітництва і Романтизму, подібно до випадку з нудьгою, але самотність не пов’язана з цими періодами, тому що вже раніше міцно укорінилась як почуття, притаманне всім людям. В останні десятиліття відбулося зростання дослідження самотності, а збільшення уваги до питання може дати нам підстави думати, що проблема загострилася, але ми не маємо доказів, аби стверджувати, що це справді так.