Фаршрутка

Чоловік замислився:

— Фаршрутка — це не гумор, а тутешній мем, не знаю, звідки це пішло. Я ж, павіане, місцевий, такий місцевий, що далі нема куди. Відукінд Васильович Переїбихаудеген, так мене звати.

Томас тихо гигикнув, але одноокий дід це помітив.

— При совітах отакі дурні імена людям давали. Раз назвали — все! Уже нікуди не дінешся. Можна просто Васильович, якщо так тобі буде легше.

Раптом у кишені піджака Відукінда Васильовича задзвонив мобільний телефон, судячи зі звуку, якась примітивна, але надійна нокія. Той кліпнув своїм оком на павіана і взяв слухавку.

— Чую Гриша, чую. Шо? Оце жду. На місці. Хвате пиздіти. Харашо. Не треба, я сам все зроблю. Все! — він тицьнув у телефон і сховав його в піджаку.

— Бачу, ти хлопець наче хороший, Томасе. Якшо на квиток не хватає, поможу. У мене непогана пенсія, а тобі треба їхати. Ти молодий, у тебе усе ще попереду. На Київ, кажеш?

— На Київ! — підтвердив мавпун.

— Ну то буде тобі Київ, оно фаршрутка уже під’їжджає. Дивись, сигарети не забудь. Поможеш мені вилізти, бо щось спину схопило, паскудна погода, їду на огляд до лікаря. Він з нашого района родом, хороший спеціаліст, обіцяв подивитися поперек.

— Так який це район, Васильович? — знову спитав мавпун.

— Хліборобський, — відповів селянин і почав лаштуватися до фаршрутки, що саме наближалася. Це був дещо покоцаний і місцями підгнилий жовтий «Богдан» з тонованими дешевою плівкою чорними вікнами, трохи вже обдертими і подряпаними.

Томас Якович ще здалеку розгледів на лобовому склі автобуса здоровенне слово «Київ» у білому прямокутнику, задоволено хмикнув і теж приготувався до мандрівки. На нього чекали великі справи, неабиякі діла і, у чому він був абсолютно переконаний, визначні звершення. Все це Томас просто знав, а не знав він лише одного — звідки він все це знав.

Фаршрутка з ляскотом розйобаної підвіски підкотилася до зупинки, гучно хекнула дизельним двигуном, зі скрипом прочинила передні двері перед дідом і павіаном. Ті заходилися залазити в автобус: спочатку Відукінд Васильович зі своєю сокирою, тоді уже Томас Якович з барсеткою і хвостом, що підступно виглядав зі штанини. Щойно обидва влізли у салон, як двері зачинилися, уся коробчаста конструкція хитко смикнулася і рушила у путь.

Салон зустрів їх засмаглою пикою підстаркуватого шофера, вбраного у базарну майку-сіточку червоного кольору, поодинокими пасажирами в темному салоні та радіотрансляцією з рипучих колонок. Як і слід було очікувати, грало радіо «Наруга», популярне в області серед більш-менш вихованих водіїв та старших людей. Звучала композиція якоїсь маловідомої групи під назвою «Нема чим робить».

Низький чоловічий голос співав про життя рабойобів і будівельників: