Дванадцять обручів
- Автор: Андрухович Юрий Игоревич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Видавництво "Критика"
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дванадцять обручів». Краткое содержание книги:
Так, з другої половини дев'яностих Карл-Йозеф Цумбруннен і справді почав зауважувати в собі, що звикає й починає любити. Якось раптово і рішуче — він саме переходив вагонами не в міру розхитаного пасажирського потяга сполученням із Франківська до Києва зі свого вісімнадцятого в буфетний дев'ятий — отже, саме там і саме тоді, раптово й рішуче, він усвідомив, що йому подобається ступати так широко, імітуючи впевненість і знання ситуації, подобається розминатися із зустрічними в надто тісних вагонних коридорах і тамбурах, подобаються хмільні погляди й золоті зуби провідниць, подобається пам'ятати назву наступної станції — Здолбунів, подобається, що на ній до потяга занесуть дешевше пиво, подобається, що він з усім так добре дає собі раду, що двері купе переважно відчинені на всю ширину і що коли він урешті прийде до дев'ятого вагону, то йому сподобається і відверто нездорова залізнична їжа, і глевкуватий хліб, і півсклянки горілки, вміло поділеної на два рази, і вже добряче перекошені обличчя та різкуваті рухи буфетних відвідувачів, і обтягнуті лосинами стегна крикливих відвідувачок, і такі ж крикливі жарти, з яких він не розумітиме ані слова, але вибухатиме найщирішим реготом разом з усіма принагідними співрозмовниками, і — хто знає? — може, навіть їхня криклива музика, з якої він розрізнятиме лиш окремі російські словосполучення на кшталт "подруга моя", "ведь нет у меня", "ты обнимал ее"…
Напевно, саме тому в одному з наступних листів він писав: "Шлях чужинця сповнений небезпек і випробувань, але немає нічого солодшого понад відчуття вживання в Чуже. Одного разу до тебе доходить, що ти без перебільшення міг би тут жити. І немає нічого неможливого, якщо завтра ти вже захочеш бути і жити тільки тут".
Адресатам його листів робилося дедалі ясніше, що тут не обійшлося без вічної жіночості. Українки тієї пори і справді вже здобули собі деякий розголос на Заході — використовувані не тільки для сексуального рабства, але й для традиційних подружніх зв'язків відразу в кількох південних і північних країнах. "Це дуже класні кобіти, — жартував один із кав'ярняних знайомих Карла-Йозефа, зубний лікар, ім'я котрого тут не має значення. — Вони сексапільні, як повії, й нітрохи не зіпсовані фемінізмом". Варто зауважити, що з деякого часу Карл-Йозеф не завжди адекватно реаґував на подібного кшталту дотепність, чим до певної міри веселив та інтриґував своє постійне щотижневе товариство, яке за давнім буржуазним звичаєм щоп'ятниці збиралося на вино в утримуваному хорватами кафе "Альт Він". У такий спосіб він мимоволі переступав заведені в цьому суто чоловічому колі неписані правила, зокрема, обов'язкову вербальну розкутість і легковажно-елеґантний показний цинізм. Старий Чарлі-Джо перестає розуміти гумор, подумки фіксували вони, усе ясно й без кушетки: до побачення, Чарлі, ти влип як муха, тебе з головою затягнуло в чиюсь пизду, як тобі в ній, Чарлі?
Насправді було так, як було: погіршення зору, незвична осіння самотність, омертвіння, мляве очікування поїздки на старокалендарне Різдво до Львова, чотиригодинний обшук на прикордонному переїзді в Чопі — цель прієзда, допитувався один із них, у зимовій шапці з опущеними вухами (хоч дещо загальмований громадянин Республіки Австрія і відповів завчене "шугналіст, фото", проте в ту хвилину він і сам ще не здогадувався про істинну свою ціль), потім відлига, теплі дощі, карколомне ковзання львівськими пагорбами, заляпані вуличною грязюкою черевики й холошні, часті падіння, різдвяна вечірка в якомусь особняку на Лисенка, старі знайомі, нові знайомі, нова тимчасова перекладачка, викладачка ("ні, пане Карле, не розкладачка!"), пиятика, обжирання, пастушки з ягнятком, Пані Незґраба (по-перше, вона з самого початку вилила на себе келих червоного вина, зачепивши його рукавом своєї фольклорної сукні; по-друге, боляче вдарила Цумбруннена ліктем, сідаючи до столу після чергового повернення з перукарні ("з перекурні, пане Карле!"); по-третє — адже відомо, що до трьох разів штука! — підвернула ногу замалим не впавши на звивистих сходах до пивниці, куди всіх було запрошено оглядати сіро-чорне малярство господаря дому; Карл-Йозеф устиг підхопити її — і мабуть, не тільки тому, що тимчасово знаходився однією сходинкою вище; таким чином, він п'ять хвилин побув героєм старомодного фільму — тим, Який Рятує Даму Від Смертельної Небезпеки; "дуже пгошу, дуже пгошу" — відповідав їй на вияви вдячності замість того, щоб хвацько махнути рукою і закрутити що-небудь пародійне та куртуазне, для чого бракло знання українських слів; отож, він усе повторював "дуже пгошу", а всі навколо безглуздо крутилися і штовхалися в пошуках першої медичної допомоги на підвернуту ступню; якийсь порядно підпилий вусань-архітектор (проректор — директор — еректор?) таки здолав з третьої спроби зафіксувати її еластичним бинтом ("бо ми старі карпатські пластуни!"), і до чого тут рептилії, не розумів Карл-Йозеф; потім викликали таксівку і Пані Незґраба — а насправді пані Рома Воронич — накульгуючи, пропала у слизьку вологу ніч, супроводжувана власним, п'янішим від усіх пересічно присутніх, чоловіком, який у неї, виявляється, був.