Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Дванадцять обручів - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Дванадцять обручів

Электронная книга - «Дванадцять обручів». Краткое содержание книги:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича — хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від Центрально-східної ревізії — строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під есей. Окремі фраґменти Дванадцяти обручів, опубліковані в Потязі та Критиці, тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому деміюргові, і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм — поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями — є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця — ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг — центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном — Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар — Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії — Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 17
Перейти на страницу:

Остання фраза не цілком вписувалася в попередній аматорсько-аналітичний контекст, і приятелям Карла Йозефа залишалося вкотре знизувати плечима, перечитуючи її. Проте я, здається, розумію, в чому там справа. Але про це пізніше.

Його листи другої половини дев'яностих — це дивна суміш приватної публіцистики, суперечливих щоденникових нотаток і нічим не вмотивованих емоційних проривів у сфери, що межують з метафізичним. "Страшенно прикро спілкуватися з деякими тутешніми авторитетами, — читаємо в одному місці. — Днями один із таких, колишній в'язень сумління і автор самвидавних поезій, іронією вищої влади та локально-двірцевих інтриґ закинутий у спокусливе посадове крісло, переконував мене в тому, що його нація нараховує мало не десять тисяч років, що українці мають безпосередній зв'язок з космічними силами добра і за формою черепів та надбрівних дуг є досить близькими до еталонного арійського зразка, унаслідок чого проти них існує певна світова змова, безпосередніми виконавцями якої є найближчі географічні сусіди та деякі внутрішньо-розкладові етнічні чинники — "ви розумієте, кого я маю на увазі, пане Цумбруннен". Згодом він витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо-жовтуватою піною — Рубінштейн! Ейзенштейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити. Я змушений був перервати його хаотичну лекцію кількома незручними запитаннями, на які він лише безглуздо кліпав очима. Я запитав, скажімо, таке: "Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники? Чому старі середмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами? Хто в цьому винен — росіяни? Поляки? Інші внутрішньо-розкладові чинники? Добре, ви не даєте собі ради з містами, але як бути з природою? Чому ваші селюки — ці, як ви кажете, носії десятитисячолітньої цивілізаційної традиції — так уперто скидають усе своє гівно просто до річок, і чому коли мандруєш вашими горами, то покинутого заліза знаходиш уп'ятеро більше, ніж лікарських рослин?". Я ледве втримався від спокуси запитати про дещо особистіше — чому в нього, віднедавна кавалера ордена Князя Володимира, стільки лупи на плечах. Але й того, що я вже запитав уголос, виявилося цілком достатньо, аби він виразно охолов і, підозріливо приглядаючись до моєї форми черепа, плутано й багатослівно дав зрозуміти, що не бачить фінансових можливостей підтримати нашу цьогорічну експедицію. Усе це наводить на особливо невтішні висновки, коли подібного кшталту державницьку постать, ніби на глум вирвану живцем із архівних надр якогось дуже звульґаризованого ХІХ століття, зіставляєш із тутешньою навколишньою реальністю. Я пишу цього листа в самому середохресті загубленої Європи, з пропахлих запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом леґендарних приміщень готелю "Жорж", де типи з недвозначно напівзігнутою зовнішністю таємних поліційних інформаторів подають мені записки від знайомих, а розповзлі тілом заспані й немиті буфетниці — гидку пересолоджену каву, я змушений при цьому чути крикливу й порожню музику, бачити якісь безецні фізіономії, потилиці й зади (я не дивлюся в їхній бік, але їх не можна не бачити — от у чому біда!), вдихати їхній піт, парфуми, сигаретний дим, я змушений провалюватися все глибше в цей трагікомічний антураж, у цю цинічну безвихідь — і вірити, що насправді вони є нащадками давніх єгиптян та етрусків, чому доказом їхні національні барви та календарні обряди, в яких відбита вся краса та гармонія стосунків Людини з Природою і Творцем (вшистко очивісьцє з дужих літер, як іронізує певен тутешній автор)".

Проте в іншому з листів, хронологічно не надто віддаленому від щойно цитованого, знаходимо виразно інакші акценти: "Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо перебувають у себе вдома, а я не маю рації вже хоча б тому, що мандрівник. І головне чого в них аж ніяк не можна відняти — це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Так, відстань у 400 — 500 кілометрів, що її наші інтерсіті-експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке — куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано-теплої істини, значно важливіші від офіційно-ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут значно дешевші, як у нас, а тому, що ці люди дійсно щиріші і щедріші душею. Отже, відмовляючись від їхнього почастунку, ви наче відбираєте в них право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, стерильну й ретельну, бездоганно опалювану, але в той же час позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких евросіті з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!".

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 17
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)