Покійник «по-флотському»
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-47-2
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Покійник «по-флотському»». Краткое содержание книги:
Інспектор Київського карного розшуку Олекса Сирота — не вигаданий персонаж. Офіцер з майже таким прізвищем, давній друг авторів, справді працював у столичній міліції в 70-ті роки тепер уже минулого століття. Це були часи, коли, за всіх гримас соціалістичного ладу, міліція, в усякому разі, краща її частина, чесно виконувала свій службовий обов'язок захисту простої людини від зазіхань злочинного світу. І не провина Олекси Сироти та його колег, що нині слово «мент» з напівжартівливого перетворилося в лайку.
Інспектор Сирота (точніше, його прототип) трагічно загинув наприкінці 70-х. Його друзі — Валерій і Наталя Лапікури — воскресили інспектора в своїх книгах.
— Сирота, — каже мені начальник, — це ви цікавились, коли нам царя відновлять?
Усе! Доляпався! Настукали! Хто мене за язика смикав? Стояли усі разом в коридорі, курили, теревенили про політику. Тут саме в армії звання «прапорщик» відновили, я й пожартував: «А коли ж це, гаспада афіцери, нам і царя відновлять?» Поінформувала якась сволота кого треба і де треба.
Втрачати нічого, я і ляпнув:
— Гадаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!
Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:
— Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.
Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…
Коли я вліз у саму суть справи, одгріб те, на чому спеклась військова прокуратура, а за нею наші парнокопитні з райвідділу, то нормальний настрій у мене зник остаточно. Отой прапорщик у понеділок вранці пішов на службу «в розташування Н-ського підрозділу Збройних сил СРСР, дислокованого на території Київського гарнізону», але туди не прибув. Відсутність його виявили швидко, бо знадобились якісь ключі, котрі прапорщик тримав у себе вдома, на порушення інструкції. Але хто ті інструкції читав, а надто виконував, навіть у Збройних силах? Однак, як делікатно написав військовий дізнавальник, «факт відсутності прапорщика Н. було виявлено в зв'язку з нагальною службовою необхідністю». Знаю я вашу службову необхідність, та ще й нагальну! Либонь, комісія приїхала з перевіркою, а каністра зі спиртом для пиття у прапорщика в каптерці зберігалась. От і схаменулись: а де ж це він? Ах, немає на території? А зранку через КПП проходив? Не проходив? Телефонуйте додому! Не відповідає? Чергову машину з посильним на квартиру! Що, і там немає? Дзвоніть дружині, вона в окружному госпіталі у травматології медсестрою працює. Що сказала? Вранці пішов із дому, як завжди, живий, здоровий, веселий, більше на зв'язок не виходив…
Отоді закрутилось і загуло: дзвінки до «швидкої», до витверезників і гарнізонної «губи», до моргу, комендатури і, нарешті, в нашу міліцейську КПЗ. Відповіді стереотипні: не затримували, не приводили, не знаходили, ані живого, ані хворого, ані в стані незаперечного покійника. Ґвалт! Бо якби це мурло було виключно цивільною особою, то попросили б дружину прийти через три доби і принести заяву про зникнення чоловіка до відповідного відділу нашого Управління. І лежала б вона там, їсти не просила. Спочатку приміряли б ми фотографію до кожного неопізнаного трупа, знайденого в місті Києві і околицях. Потім оголосили б всесоюзний розшук. Ловись, рибко, велика й маленька.
Але тут інша ситуація — зникла військова людина. Щоправда, лише прапорщик. І не зі штабу округу чи дивізії ракетних військ стратегічного призначення. А зі спортивної роти, він там важкоатлетам для тренування казенні гирі і штанги видає. Однак — це не колгоспний комірник, а людина в погонах. Наш міністр, хоча й з Брежнєвим «на вась-вась» і в одному під'їзді живе, але член усього лише ЦК КПРС. А прапорщиків міністр — бери вище! — в самому Політбюро. Захоче — то й не хто-небудь, а сам генерал Щолоков буде отого начальника каптьорки черпаком у вокзальних сортирах через очко вигрібати. А таке нещастя, як інспектор Сирота, у вищезгаданий отвір пірнатиме без аквалангу.
Треба віддати належне моєму колезі з військової прокуратури. Крутився він, як муха в окропі. Не лише допитав усіх офіцерів, прапорщиків і вільнонайманих під протокол, а й змусив писати пояснення. Література, скажу тобі, не Гоголь. І навіть не Андрій Головко. «Щодо зв'язків чи знайомств, які могли б дискредитувати прапорщика Н, як громадянина і військовослужбовця Радянської Армії, то такою інформацією я не володію». Службове дізнання обірвалось якось одразу і на найцікавішому. Абсолютно випадково вцілів шмат якогось документу, підшитого у теці останнім. Сам папір видерли з м'ясом, але при цьому не помітили, що зостався горішній лівий куточок. А на ньому чиясь вельми промовиста резолюція, теж фрагментарна: «Якщо комусь ні х… робить, то хай сидить і лиже собі яйця! Дізнання припинить! Справу передати в лягавку, хай вони… (обірвано)…А цього розумника… (обірвано)…його… (обірвано)». Кінець цитати.