Оргія

А н т е й

Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?

Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?

І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?

Ф е д о н

Хіба тій лірі краще німувати?

А н т е й

Так, краще!

Ф е д о н

Ні, я думаю, що гірше.

Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…

А н т е й

Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?

Се жрець краси так думає й говорить?

Лишилося одно - так і вчинити.

Ти не продався, - гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.

Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?

Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.

Ти не Персей, бо ти закам'янів перед обличчям римської Медузи.

Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…

Ф е д о н

Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!

Бувай здоров. Я йду.

А н т е й

Прощай, Федоне.

Ф е д о н

Ми вже не друзями розстаємось?

А н т е й

Боюсь, коли б не стрілись ворогами.

Федон, здвигнувши плечима, виходить.

Н е р і с а (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном)

Антею, я тебе не розумію!

Так шорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?

А н т е й

Ти прислухалась?

То вже було прислухатись як слід.

Чи, може, то тобі якраз до мислі, що буде на позорищі стояти твоя подоба в домі переможця?

Н е р і с а

Яке позорище? Хто переможець?

Чим винен Меценат, що дід його чи, може, прадід з еллінами бився?

Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну.

А н т е й

Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж і з вас самих.

Н е р і с а

Не сам же Меценат його стягає.

Та й ти як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав.

А н т е й

Я знав, що то було придбання чесне.

Н е р і с а

Так, певне, думає і Меценат про статки батьківські. Він повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбільше ворогуєш.

По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту, щоб з голоду митці снагу втрачали, щоб мармур цвіль посіла, струни - ржа, щоб елліни на варварів звелися, аби римлянам чим не послужити?

А н т е й

Доволі вже їм служать. Я не буду.

Н е р і с а

Ніхто й не вимагав від тебе служби.

Чи Меценат завдав тобі зневагу, в гостину через друга запросивши?

А н т е й

В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат співця до себе кличе на оргію для дружньої балачки, а не для співу на розривку гостям?

Н е р і с а

А що ж, якби ти й заспівав там трошки?

Твої пісні вже й так були в тім домі.

А н т е й

Та з того я не винен.

Н е р і с а

Ні, ти "винен", ти дав ученикам пісні списати і, значить, сам їх випустив у світ.

А що римлянин оцінив їх краще, ніж земляки, то се вже річ звичайна, винуй у тім, як хочеш, Мецената.

Тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим. Коринф оцінить свого співця тоді, коли втеряє.

Якби ти в Рим дістався з Меценатом і там здобув заслужений тріумф, - бо Рим же вміє талани вінчати! - а потім повернувся до Коринфа, то рідні лаври, наче ряст весною, прослалися б тобі попід ногами.

А н т е й

Топтати рідних лаврів я не хочу.

Тріумфи в Римі - то для мене ганьба.

Н е р і с а

Чого ж ти ждеш?

А н т е й

Признання в ріднім краї без помочі ласкавих переможців.

Н е р і с а

Коли ж те буде? Як життя скінчиться?

Посмертна слава - то звичайний дар таким співцям, як ти. А поки живі, ніхто не чує їх, ніхто не бачить, немов вони поховані в могилі.

Поринувши глибоко в думи й мрії, такі співці не рухаються з місця, а понад ними пролітає буйно барвиста вакханалія життя і кидає тому і лаври, й квіти, хто вміє їх ловити на льоту.

Такому ж от, як ти, хіба лишиться зів'яле листя та вінці нагробні.

Чи думаєш ти Рим перемогти могильною незрушністю такою?

Тобою бувши, я б його сліпила всім блиском генія свого й Еллади, на всіх би сценах я запанувала, всі форуми і портики посіла, моє імення заглушило б гомін імення Цезаря! Оце була б справдешня перемога!

А н т е й

Всі б казали:

"Яких співців скуповує наш Рим!

Зовсім уже пішла в старці Еллада!"

(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).

Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний здобув я за життя, та він дорожчий від всіх твоїх розхвалених тріумфів.

Коли такі вінці нагробні будуть, так що ж, нехай скоріше прийде смерть!