Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
Люди найрізноманітніших професій прибували до нас звідусіль. Кожен прагнув допомогти розібратися в тому, що сталося. Дехто, як і я, поєднував перебування в цьому невеликому приморському місті з відпусткою, і веранда скромної їдальні з гучною вивіскою “Таврія” вечорами перетворювалася на зал засідань. Тут обмірковували останні наукові новини, та в центрі уваги була, звичайно, катастрофа. Кожний здогад, який міг би пролити хоч краплину світла на те, що сталося, безліч разів зважували й аналізували. Всі, однак, погоджувалися на думці, що поведінка Алексєєва, безперечно, нагадувала дії дослідника, який працює із звичайнісінькими речами. “Коли я вивчаю під мікроскопом зріз фотоемульсії, — казав один із постійних відвідувачів “Таврії”, — то я й гадки не маю, що зо мною може щось скоїтися. Мабуть, так приблизно працював і Алексєєв”.
І раптом несподіване спостереження скерувало наші пошуки в зовсім інший бік.
“МОРЕ НА НЕБІ”
Я оселився в родині Федора Васильовича, начальника радгоспного гаража. Господар, людина м’яка й некваплива, цілими днями, а то й вечорами бував заклопотаний своїми автомобільними справами. Час від часу чия-небудь голова з’являлася над кущами миршавого бузку, що ріс уздовж паркану, і веселий голос питав: “А чи вдома господарі? Га?”
Федір Васильович звичайно снідав у дворі, під дощаним навісом, що був дуже схожий на альтанку, коли б одну його сторону, яка виходила на вулицю, не було забито планками з ящиків на овочі.
— Та дома, — тяжко зітхаючи, казав Федір Васильович і акуратно клав ложку поряд із повною ще тарілкою. — Ну ж бо, Ганнусю, клич.
І заводили балачку про бензин та дороги, про улов і добрива, після чого Федір Васильович, так і не доснідавши, простував “на свою бісову роботу”, яку він, до речі, не проміняв би на жодну іншу.
До Федора Васильовича я попав не випадково. Задовго до катастрофи з ним домовився Алексєєв. Федір Васильович зустрів мене на вокзалі, за якоюсь тільки йому відомою ознакою впізнав мене і привіз до себе. В домі було завжди тихо; здавалося, що й Федір Васильович і його дружина за кимсь скучають. Так воно й було насправді, і незабаром усе змінилося.
Таня, донька Федора Васильовича, дівчинка років дев’яти-десяти, повернулася додому із села Новофрунзенського, де вона гостювала у тьоті Фросі, і одразу сповнила подвір’я й дім своїм дзвінким сміхом і нескінченними філософствуваннями з приводу найрізноманітніших подій місцевого та всесвітнього значення. Будильник став непотрібний, бо Тетяна, а саме так її величали всі в господі, була невсипуща і схоплювалась удосвіта.
Мені жодного разу не вдалося прокинутися раніше від неї, а повертаючись пізно ввечері додому, я щоразу був свідком галасливих баталій, які зчинялися в родині, як тільки надходив час, коли Тетяну треба було ловити і вкладати спати на маленькій дачці під моїми вікнами.
— Здрастуйте, дядьку, — почув я, вийшовши на подвір’я, щоб умитися. — Ви вже прокинулись?.. А чи вмієте ви крабиків ловити? А чого це ви сюди приїхали?..
Я спитав, як її звати, але Тетяна не переставала засипати мене найрізноманітнішими запитаннями, а на її болісно зморщеному носику, який устиг уже присмагнути під гарячим південним сонцем, було написано, що вона не все розуміє з моїх відповідей.
— Кажіть голосніше, — попередила її мати, — вона недочуває.
Щось шпигнуло в серце. Ця весела кізка, переповнена запитаннями, така життєрадісна, погано чула. Та незабаром я пристосувався. Тетяна дуже добре розуміла кожний порух губ, а уважність і терплячість, що їх виявив я під час нашої першої розмови, поклали початок щирій дружбі між нами. Потайки я написав моєму знайомому, котрий займався мікрорадіоапаратурою, і попрохав його надіслати мені яку-небудь новинку з царини слухових протезів, бо підсилювач для глухих з вельми громіздкими батареями був заважкий і незручний для Тетяни, з ним вона ходила тільки до школи.
І ось по тому, як ми “наловили крабиків” і наповнили дві пляшки з-під молока рачками-самітниками; по тому, як сходили до “вітряка”, дослідної і цілком сучасної вітросилової установки; по тому, як я постояв на сторожі біля оранжереї, а Тетяна, просунувши руку крізь дірку в заскленому даху, зірвала зелену й кислющу цитрину, — по всьому цьому вона, в балачці на найрізноманітніші теми, вимовила фразу, яка здивувала й зацікавила мене.