Мовчання адресоване мені
- Автор: Слапчук Василь
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мовчання адресоване мені». Краткое содержание книги:
Увазі читачів пропонується трикнижжя - дві збірки поезій і збірка поезій у прозі. Попри те що збірки різні за побудовою та формою вираження - об’єднує їх не тільки спільна назва, але й цілий ряд загальнолюдських проблем, які автор не береться вирішувати у глобальному масштабі, а лише у межах власної душі та серця. Автор робить спробу проникнути в суть речей, дошукатися причини, філософськи осмислити різноманітні стани, настрої, явища, тобто, все те, що його наповнює й оточує: складні стосунки особистості зі світом, її внутрішні протиріччя й конфлікти, вічне притягування чоловічого й жіночого начал, невтолене жадання істини й гармонії - ці та багато інших тем знаходять відображення в поезії Василя Слапчука.
Перейти на страницу:
Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям…
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися…
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.
Я б розповiв тобi про те,
як дрiбно тремтить автомат,
вимовляючи слово «смерть».
Але що я знаю про смерть?!
Я тiльки й умiю вiдтворювати
тремтiння…
Я б розповiв тобi про те,
де починається тиша
i якого кольору голос у зозулi,
про що мовчать риби
i скiльки лiт жайворонковi…
Я б назвав тобi iм’я квiтки,
але що я знаю про життя?!
Я тiльки тямлю в його iмiтацiї…
Я б розповiв тобi,
о котрiй годинi прилiтає ангел,
i чим душа прив’язана до неба,
хто вигадав метелика
i як малювати самотнiсть…
Але що я знаю про любов?!
Я тiльки й умiю любити.
Я б розповiв тобi про себе,
але про себе я знаю значно менше,
анiж про смерть, про життя
i про любов,
про них я не знаю нiчого.
Я знаю тiльки тебе, а отже,
я знаю все.
Ти ховаєш руки за спиною,
а я вiдгадую,
у котрiй руцi моє серце,
але кожен раз помиляюся.
Пiсля закiнчення гри
кладеш серце
до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
i ми сiдаємо лузати
гарбузове насiння.
Фiлiжанка збентежена.
Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,
дiвчина, що малює на власному колiнi
вiкно, у яке стукають вiршi,
котрi сходяться пiсля заходу сонця
i приносять жарини обрiю
та усi барви неба
божевiльного художника,
втiкає зi своєї кiмнати
i стукає до мене.
Я, затинаючись, говорю про кохання,
щось банальне i до оскоми обридле
(чула бо вiд багатьох i багато разiв),
а дiвчина вивчає вчорашню газету.
Я боюся самотностi,
а вона боїться мишей.
Однак те, що вона завiтала до мене,
а не пiшла шукати кота,
я розцiнюю, як взаємнiсть.
Три квiтки,
для яких ще не вигадав барви,
але зримо уявляю форму пелюсток,
i вирiзняю аромат
з-помiж тисячi iнших запахiв,
схованi у твоєму рукавi.
У другому рукавi живе пташка,
котра посмiхається очима
i тримає в дзьобику
два гнiздечка,
наче терези.
В якому рукавi схованi квiти?
В якому рукавi живе пташка?
Зав’яжи рукави на моїй шиї,
аж поки не навчуся розрiзняти,
де лiвий рукав, а де правий.
На сьомому листочковi
четвертого дерева,
якщо йти вiд мене до тебе,
наче на долонi
можна прочитати
наше майбутнє.
Якби ми вмiли…
Ми ж не знаємо,
як читаються
нашi власнi iмена,
ми щойно навчилися
вимовляти їх
i кликати на iм’я
одне одного.
Радість
Лежу горiлиць.
Ти, перебiгши луг,
одягаєшся в домашнє
i на кухнi п’єш сiльське молоко
з хлiбом,
а надi мною
жайворонки розбирають
дах i стелю,
на долiвцi виросла конюшина,
намальованi квiти пахнуть,
а рiй бджiл
приносить золоту грушку
в дарунок нашiй домiвцi
вiд їхнього вулика.
Ходiм.
Ми вже зняли взуття,
щоб жити навпаки.
Ми залишаємо ключi,
але берем з собою дверi.
Ми збережемо ритуал
приходу в дiм.
Ми вже прийшли.
Ходiмо далi
разом.
Усе - з нiчого,
хоча болить, як справжнє.
Не знаю, де любов,
де гiлка яблунi.
Не вмiю вiдрiзнити
себе вiд тебе.
Я тiльки й вiдаю,
що грiх - це кара,
а кара - грiх.
I вiрю у нiщо.
Перейти на страницу: