На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…

Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:

Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.