Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

— Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.

— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

— Я також, Уїльяме.

— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

— Я не сумніваюсь у цьому.

— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.

— Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!

Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.

— Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… — зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.

— Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, — бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.

Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:

— Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.

Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.

— Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? — запитую я.

— Як людина — може, й ні, а як противник — безперечно. Я надто зайнятий своєю порцією м'яса, щоб відповісти йому.

— Так, ви уникаєте зустрічі з противником, Майкле. А я волію краще розмовляти із справжнім противником, аніж з фальшивим другом.

«Бо у вас немає справжніх друзів», — хочеться відповісти мені, та я стримуюсь.