Колекція пристрастей

Як життя складеться Ниткою пов“ється Та з тобою, серце, Нерозлучна я Всі три вірші я записала в окремий зошит і назвала це: “Ти”. Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка спостерігалася навіть у назвах. Після циклу під назвою “Ти” я написала вінок із п`яти сонетів під назвою “Я”, далі поему під назвою “Ти і я”, потім цикл поем під назвою “Ми” і нарешті протягом трьох безсонних ночей з-під мого пера вийшла кількість віршів, достойна називатися збіркою. Її я назвала “Про нас”. Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця. Минали дні, моє почуття росло і вже не поміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит, але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося поділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є у мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання у порівнянні із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало. З іншого боку, поведінка Толі від того моменту, коли його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, не змінилася у порівнянні з тим, як він поводив себе раніше. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я. Або ж ніяких почуттів у нього немає. Я тішила себе сподіванням, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з’ясувати правду з кожним днем ставала все нагальнішою. Я довго шукала можливість здійснити це, і нарешті придумала. Протягом однієї із безсонних ночей я переклала українською “Письмо Татьяны” із роману “Евгений Онегин” і вирішила непомітно покласти це послання до кишені толиної куртки. Лист починався словами: “Я Вас кохаю, що ж Вам ще?” і завершувався фразою: “Кінчаю, важко прочитать”. Після цього у коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала “Місіс Х”, а до Толі зверталася “Містер У”. Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити толину куртку на зазначеному гачку, але минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де і раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повішаної на старому місці. Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою “поштову скриньку”, що на мене почали дивно поглядати чергові по гардеробу, очевидно, запідозривши наміри почистити комусь кишені. Через два тижні я не витримала, і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася від віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я намагалася одночасно і досягнути максимальної відвертості, і не втратити почуття власної гідності, і справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: “Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту, емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло би набути позитивного імпульсу. У зв’язку із моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати із вербально-віртуального типу знайомства із опцією на майбутній перехід до очного спілкування”. Я знову запропонувала Толі, тобто “Містерові У” повісити куртку із відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Він і не намагався, і протягом цілої наступної чверті з“являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима. Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи і вирішив, що таким чином хтось намагається над ним посміятися. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і так підтверджувалися мої найгірші побоювання. У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка. Але що б воно не було насправді, мені треба було витримати з честю випробування, послане мені долею. Так я і зробила. Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі під назвою “Ти недостойний”, урочисто спалила листок паперу із написаним на ньому толиним ім’ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності і до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала “Клятва”. Пристрасті по-українськи. Лазарет. Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає. Все почалося з Ді Снайдера і точкаріка. Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання „Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі „Ровесник» у кінці 80-х р.р., він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна і доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нормальним пацаном із нормальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву у кожен концерт. Він не належав до попси типу Джима Моррісона, Сантани, “Лед Зеппелін”, не кажучи вже про якийсь там “Хелловін”, яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в’їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели і не шукає в житті легких шляхів. Ді Снайдер лабав музон для хіппі від важкого року, тому він з повним правом увійшов ще й в історію світової рок-музики. Хоча в нашій історії це і не дуже суттєво. Після того, як „Курс виживання для підлітків» було надруковано у кількох номерах “Ровесника”, номери зачитано до дір і надійно сховано від предків, потім переосмислено, обговорено і ще раз перечитано, в нашому дворі нарешті почалася сексуальна революція. Покоління сьогоднішніх школярів наша тодішня дрімучість, напевно, сильно здивує. Сьогодні, принаймні, якщо вірити журналові “Наталі”, зорієнтованому на доволі цнотливу і порядну аудиторію, дівчина може вважати себе фізіологічно неповноцінною, якщо до 13 років їй все ще не вдається позбутися невинності. Я вже не кажу про чоловічу частину аудиторії, яка, щоправда, не читає журналу “Наталі”, але за повноцінність свою починає переживати не набагато пізніше. У наш час це ще не ввійшло в моду, точніше, тільки-тільки входило, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферійний перебіг життя. Наші батьки виховували нас в усвідомленні того, що перша шлюбна ніч має стати справді першою принаймні для нареченої, досвід сексуального життя повинен здобуватися тільки після одруження, а дівчина, яка піддалася на вмовляння хлопця і спробувала забороненого плоду, може спокійнісінько вважати себе збезчещеною і відразу зменшувати свої шанси на щасливе одруження відсотків як мінімум на 50. З іншого боку, потік розбещеної західної цивілізації на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав все нестримнішим, і публікації на зразок “Курсу” ламали наші традиційні уявлення, хоча перейти від теорії їх ламання до практичного позбування від застарілих уявлень і задавнених комплексів було трохи лячно. Вже самі назви окремих розділів його твору викликали у мене бажання заховати журнал якомога далі, аби його не дай боже не знайшли батьки. Уявіть собі нашу розмову після того, як вони довідаються, що я цікавлюся публікаціями на зразок: “Батьки і сім’я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода”, “Що означає занадто рано втомитися від життя?”, “Чи небезпечно робити аборт?”, “Тиск компанії, тиск пива, тиск у сечовому міхурі”. Думаю, це надовго відбило би в мене бажання доводити свою сексуальну зрілість.