Вінценосні розпутниці
- Автор: Микитась Василь Лазарович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01302-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вінценосні розпутниці». Краткое содержание книги:
***
«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.
Падали голови не лише привілейованої знаті, але й «черні». Особливо страхітливою за Анни Іоаннівни була пронімецька Таємна канцелярія із системою вишукування політичних злочинців, яка мала сумирну назву «Слово и дело государево». Під страхом смертної кари вона зобов’язувала обивателів доносити «о слове и деле», нібито спрямовані проти государів, і стала чи не першим офіційним інкубатором стукачів. Таємна канцелярія цариці та Бірона тримала всіх у безмовному страсі й покорі. М. Добролюбов зазначав, що з часів Петра І таємні канцелярії під різними назвами впродовж століть були страховиддям Росії. Згодом Катерина II нібито заборонила зловісне «Слово и дело…», насправді ж просто змінила назву — з’явилася «таємна експедиція» при Першому департаменті сенату. Очолив її обер-секретар, злої пам’яті витончений катюга Семен Шешковський.
Д. Бантиш-Каменський у «Словаре достопамятных людей русской земли» зазначав, що Шешковський у руках Катерини И став грубою зброєю поліцейського розшуку. Свого часу цього поповича відкрив правитель таємних розшуків граф О. Шувалов, а Єлизавета не раз відзначала його «добропорядні важливі справи» і «зразкові труди». Пригріла його й Катерина II.
«Богоподібна цариця» Катерина II саме Шешковському доручала допитувати О. Пугачова, вести слідство у справах Н. Нассека, О. Радищева, М. Новикова та ін.
У цілому феєрверкові двірських переворотів першим був переворот 1740 року, після ранньої смерті Анни Іоаннівни, коли біронівці наслідником престолу проголосили малолітнього сина Анни Леопольдівни — принца Брауншвейгського Івана Антоновича на чолі з регентом та опікуном — тим же Біроном. Анна Леопольдівна (1718–1746) була дочкою герцога Макленбург-Шверинського Карла Леопольда й онуки царя Олексія Михайловича — Катерини Іванівни. Справжнє її ім’я по-німецькому — Єлизавета Анна Катерина Христина. Під час хрещення Феофан Прокопович нарік її Анною. Анні Леопольдівні подобався саксонський посланник граф Карл Моріц Ліпар, з яким вона і «зблизилася» у 1735 р. Та 1739 року її видали заміж за небожа імператриці Священної Римської імперії принца Антона Ульріха Брауншвейгського. У подружжя народився син Іван, якого ще малолітком проголосили російським імператором з регентством Бірона. Однак через кілька тижнів біронівщину було повалено, а «правителькою» чи регентшею Івана стала сама Анна Леопольдівна.
Черговий двірський переворот вчинила дочка Петра І й Катерини І Єлизавета Петрівна. При спонукуванні російської знаті претендентка на престол усунула від влади «любезну кузину» Анну з її малолітнім сином. На чолі гвардійців елітного Преображенського полку в грудні 1741 року Єлизавета врочисто прибула до Зимового палацу, де її й проголосили новою імператрицею Росії. Внутрішньою і зовнішньою державною політикою за правління Єлизавети (1741–1762 pp.) впродовж двадцятиліття фактично керував один;з найвпливовіших зачинщиків двірського перевороту проти біронівщини та Анни Іоаннівни енергійний граф П. Шувалов. Єлизавета надала йому найвищий чин генерал-фельдмаршала, обдарувала землями, кріпаками, грошима, а сама займалася далеко не державними справами жіночого штибу.
З нагоди вступу на престол Єлизавета щорічно влаштовувала грандіозні звані обіди, на які запрошувала близько 350 унтер-офіцерів і гвардійців того полку, який супроводжував її на «завоювання» корони.
Про інтелектуальний рівень імператриці Росії сучасники й дослідники писали, що вона не мислила свого існування без вина і пива, завжди була напідпитку. Водночас відзначалася забобонністю, їла пісне, певне, щоб не розтовстіти, та їздила на всілякі богомілля у монастирі. Особливо ж любила по декілька разів на день наряджатися й залишила після себе п’ятнадцять тисяч (!) суконь і п’ять тисяч пар (!) черевиків, обожнювала дорогоцінне каміння та персні, а кімнату, в якій приймала своїх укоханців, обладнала янтарем.
Єлизавета Петрівна перетворила царський палац на вертеп із постійними гульбищами, всілякими дивовижними феєрверками, ілюмінаціями, з безупинним переодяганням. Для постійного звеселення гультіпак при імператорському дворі організувала велику вокально-інструментальну капелу, до якої набирали чимало російських гуслярів та українських кобзарів-бандуристів, іноземних співаків.