Вінценосні розпутниці
- Автор: Микитась Василь Лазарович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01302-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вінценосні розпутниці». Краткое содержание книги:
***
«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.
Стосовно «вольностей» козаків, то тут наперед висувалися інтереси старшини, урівнювання до чинів у російській армії. В петиції не вимагалося якихось «особливих привілеїв» міщанам, щоправда, випрошувалося повернення деяким містам магдебурзького права та дозволу вільно торгувати українським купцям. Натякалося й на повернення «боргів», узятих, м’яко кажучи, командуванням російської армії під час її перебування на українських землях за російсько-турецької війни. Натомість наголошувалося на поверненні тих «боргів» або поборів привілейованим верствам — генеральній старшині, полковникам, бунчуковим, військовим і значковим товаришам, вищому білому й чорному духовенству.
Автори петиції випрошували в цариці суворої заборони «малороссийским мужикам» вільно переходити на землі іншого феодала та в слобідські полки, бо «помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ», мовляв, панам тим наноситься «несказанная обида и разорение». Особливо ж уклінно випрошував гетьман із старшиною суворої заборони «всякого звання мужикам» записуватися в козаки, бо від того збідніє «благосостояние Малороссии» (?!) та зубожіє шляхетство. Так куцо розуміли «вольності» України автори петиції.
Правда, заслуговувала на увагу пропозиція про створення на Україні, на взірець європейських, двох університетів: один на базі Києво-Могилянської академії, другий у тодішній гетьманській резиденції в Батурині, а також гімназій у трьох містах, друкарні для публікації церковних і світських книжок, «не противных вере и самодержавию».
Однак навіть таку вимогу (чи прохання?) про відновлення давніх прав «Малоросії» генеральна старшина, як мовилося, побоялася підписати. «Злий геній» К. Розумовського — його вихователь і постійний царський наглядач граф Теплов — спочатку спровокував написання петиції, а потім скористався нею для доносу Катерині II. Його «записка» називалася «О непорядках, которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии», що їх нібито чинила старшина. Такий донос був на руку цариці, яка в таємній інструкції генерал-прокуророві виклала програму урядової політики з рішенням провести «обрусение» України, Ліфляндії та Фінляндії, зокрема вжити рішучих заходів, аби «век и имя гетьманов исчезло(!), не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».
На основі доносу Теплова Катерина II запропонувала Кирилові Розумовському відмовитися від гетьманства, і той подав прохання звільнити його від «столь опасной и тяжелой должности», що й було негайно санкціоновано. За покірливість цариця зберегла фаворитові довічну «гетьманську пенсію» в 60 000 карбованців, підтвердила чин генерал-фельдмаршала Російської імперії, а також довічне володіння маетностями — містами Батурин, Ямпіль, Гадяч із двома волостями, Почеп із повітом, Шестаківську волость та ще сотні сіл із 100 000 кріпаками.
Не протестувала всемірно проти скасування гетьманщини і генеральна та козацька старшина в надії на «рангові» маєтки та інші вигоди.
Одразу після такого «добровільного» зречення гетьманства Катерина II опублікувала 1764 року маніфест, в якому злорадісно повідомляла «подданный малорусский народ» про звільнення К. Розумовського від «тяжких» гетьманських обов’язків та про відновлення Малоросійської колегії для управління Лівобережною Україною. Президентом колегії і генерал-губернатором України призначався помітний царський сановник, військовий діяч генерал-фельдмаршал П. Румянцев, який мав на українських землях понад ЗО маєтків і тисячі кріпаків. Президент другої Малоросійської колегії почав ревно проводити царську колоніальну політику ліквідації автономії України, нищити український «сепаратизм», «коварство и своеволие хохлов», втілювати відкриту русифікацію, національне і соціальне гноблення «вверенного генерал-губернаторства».
Думається, що К. Розумовський особливо не побивався за своїм гетьманством — життя в Петербурзі його цілком влаштовувало, а багатство примножувалося за рахунок українських кріпаків. Його сучасниця — перша і єдина жінка директор Академії наук і президент Російської академії впродовж 1783–1796 pp. — княгиня Катерина Дашкова у «Записках» загалом об’єктивно відгукувалася про свого вельми пересічного попередника на академічній стезі: «Граф Розумовський любив свою вітчизну, наскільки йому це дозволяли його життя і лінощі… Він був надзвичайно багатий, мав усі чини й ордени, ненавидів будь-яку діяльність і здригнувся б від жаху, якби його втаємничили у змову». Однак втаємничили, і він, як мовилося, взяв участь зі своїм полком у перевороті, хоч чимало багатства, чинів і орденів мав од попередників Катерини II та був приятелем її чоловіка Петра III.