Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В українській науці, попри відсутність цілісного проекту моделювання психоісторії, зроблено багато часткових спроб наблизити психологію до літературознавства. Так, вчений Л. Плющ у дослідженні «Екзод Тараса Шевченка» (1986) близький до методологічного експерименту Ю. Лотмана в стратегії об’єднання психології та поетики: в українського вченого йдеться про синтез аналітичної психології в її юнгівському варіанті з формально-структурним розумінням художнього твору[25]. Спорідненість Плюща з Лотманом можна відчитати на основі концепції культури. Протиставляючи культуру хвалькуватому невігластву, Ю. Лотман вважав, що культура завжди весела, відкрита, доброзичлива і скромна, але є не лише радістю життя, але й сутністю, спорідненою совісті[26].

Львівський дослідник Б. Тихолоз, рефлексуючи над сучасним розумінням історії літератури, висновує: «Історія літератури для мене — це насамперед історія особистостей. Не стилів, не напрямів, не угруповань, не ідеологій — особистостей. А вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідеологій….

Тож внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості — мабуть, таки найістотніший чинник життєтворчості (життя-як-творчості). У ньому заломлюються зовнішні впливи й визрівають питомі інтенції, в діалектиці свідомого й підсвідомого народжуються задуми й плани, образи і концепції, вічний полілог ведуть емоції, рації та інтуїції»[27]. Дошукуючись творчого методу для аналізу душевної драми Івана Франка, дослідник послуговується концепцією «психотворчості», що передбачає «творення власної душі» і концепцію творчої індивідуальності письменника — як «психотворчої індивідуальності»[28]. Є всі підстави вважати, що психологічний напрям у вітчизняній філології, розпочатий О. Потебнею, надасть дослідженню літературного процесу нове дихання. Його ідеї принципового історизму процесу мислення, мовної діяльності як творчого пізнання світу, багатозначності художнього образу, неспівмірності плану вираження і плану змісту, тобто потаємності внутрішньої форми слова, можуть бути успішно поєднані з фройдівськими ідеями принципового історизму психосексуального розвитку суб’єкта, сублімованого пізнання, а також вищого духовного подвигу людини, пов’язаного зі свідомим пригніченням власних пристрастей.