Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Не приглядалися. Коли козак іде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатові — можна.
Голий їде перед возами, відразу ж за Андрієм, конем не керує, а тільки смутно дивиться у спину свого рятівника. Наче запам’ятати намагається — навіки, до самої могили, звідки одного разу вже був врятований Ярчуком.
Немовби відчувши на собі цей погляд, Андрій обертається.
— Не журися, Гнате!
І посміхається — наче сонячним промінням обдає з голови до ніг!
Неможливо не посміхнутися у відповідь. Які там сльози?!..
А він уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять під вітром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срібляста китиця на заломленій шапці зі смушковою околицею, хвилями йдуть пишні сині шаровари, глузуючи, виблискують на сонці начищені гостроносі чоботи. І на диво до лиця все це багатство Андрієві, який завжди зневажав надмірну розкіш, навіть на гулянки одягався непримітно та й узагалі не любив привертати до себе увагу. Чим, між іншим, і вирізнявся, бо серед козаків скромність та непримітність були незвичними. Однак характерник він і є характерник, та й люд на Січ приходить різний.
І не сказати, щоб зовсім відлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен міг йому душу відкрити; от він свою — нікому. Хіба що Богові тепер ввірить її; багато доведеться розповідати, але ж і часу в них достатньо — і в Господа, і в Андрія.
— Матусю, а що у монастирі козакові робити?
— Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.
— Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?
— Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!
— Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено, і лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От і приймають вони старих козаків до себе, тому й Ярчука взяли. Виходить, угодний він Богові, хоча й багато за життя наробив… різного…
Ідуть посполиті слідом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов і не чує їх, і не бачить — їде собі та їде; шлях звивається під копитами коня роздавленою зміюкою, але Андрій на те не зважає, знає, що в кінці одне: брама дерев’яна, за якою — інше життя.
Він же простує зараз крізь життя своє колишнє, і встають обабіч дороги химерами колишні знайомі, яких ніхто, крім Ярчука, не бачить, яких і на світі цьому немає давно. Для інших немає, для нього — ось вони, простягни руку — доторкнешся! Андрій не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому зараз у спину Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмішку й поставу.
Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподібних воли, схожі на ропух. На возі, у застеленій соломою колисці, лежать немовлята-глечики, які везе на торг господар. Глечики… А Ярчукові раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубані, погойдуються на соломі, підморгують злими очима: «Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живі, цілісінькі — що з нами станеться?!»
І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах — мертвенна посмішка.
— Гуляє! — розходиться хвилями шепіт. — Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака — бач, як воно буває…
Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт — і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі…
Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто — чого побиватися?
— Татку, а чому дядько Андрій посміхається?
— Радісно йому, синку.
— А чого ж він тоді так посміхається?
…Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.
І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир — веселися.
Наостанок.
Піднявши черепок, розглядає його — і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як — здалося Ярчукові — і коштовний одяг, у який він вирядився.