Біблійні казки. Казки та легенди про святих
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-3242-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Біблійні казки. Казки та легенди про святих». Краткое содержание книги:
Земля
Ото як задумав Господь сотворити світ, то і говорить до найстаршого ангела Сатанаїла:
— А що, — каже, — архангеле мій, ходімо творити світ!
— То ходімо, Боже! — каже Сатанаїл.
Ото вони й пішли над море, а море таке темне-темне, — сказано, безодня! Ото Бог і каже до Сатанаїла:
— Бачиш, — каже, — отую безодню?
— Бачу, Боже!
– Іди ж, — каже, — у тую безодню на самеє дно та достань мені жменю піску. Гляди ж тілько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє».
— Добре, Боже!
Впірнув Сатанаїл у самую безодню над самий пісок та й заздрісно йому стало.
— Ні, — каже, — Боже! Приточу я і своє ім’я, нехай буде разом і твоє і моє.
І бере він той пісок та й каже:
— Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє!
Сказав — сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув із моря, так того піску як не було: геть вода змила!
— Не хитри, Сатанаїле, — каже Бог, — іди знову, та не приточуй свого ім’я!
Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, — знову примовляє:
— Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє, — і знову піску не стало.
Аж за третім разом сказав уже Сатанаїл:
— Беру тебе, земле, на ім’я Господнє.
І ото уже несе та й не стискає: так і несе на долоні, щоб то вода змила. Але дармо: як набрав повну руку, то так і виніс до Бога.
І узяв Господь той пісок, ходить по морі та й розсіває. А Сатанаїл давай облизувати руку: «Хоч трохи, — думає, — сховаю для себе, а потім, — думає собі, — землю збудую!» Ото Господь розсіяв.
— А що, — каже, — Сатанаїл, нема більше?
— А нема, Боже!
— То треба благословити! — каже Господь та й благословить землю на всі штири часті.
І як поблагословив, так тая земля і зачала рости.
Ото росте земля, а тая, що у чорта в роті, і собі росте. Далі так розрослася, що і губу розпирає.
Бог і каже:
— Плюй, Сатанаїле!
Той і зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас і земля нерівна! Воно ще, кажуть, що нібито ті скали та гори Бог знає, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже і не ростуть.
А ото вже Господь і каже до Сатанаїла:
— Тепер, — каже, — Сатанаїле, тілько б посвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.
— А добре, Боже! — каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його та й біжить до моря. Спершу на полудень, — біжить та й біжить, а моря нема, вдарився на північ — і там не видати, побивався на всі штири часті світа — нігде нема моря: звісно, земля уже так розрослася, що в самеє небо уперла краями, та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, — несе Бога на те саме місце, та й сам коло Нього лягає.
Полежав трохи та й будить Бога:
— Вставай, — каже, — Боже, землю святити.
А Бог йому й каже:
— Не журись, Сатанаїле! Земля моя свячена! Освятив я її сеї ночі на всі штири боки!
Звідки пішли гори
Як Бог творив світ, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелів, а потому звізди на небі, а потому місяць. Але звізди не світили. І наказав Бог ангелам, жеби звізди були світлі. А найстаршому, найбільшому ангелові сказав:
— На тобі грудку глини, іди на місяць і вержеш (кинеш) її там, бо там ще землі нема. З тої грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости і множися на Божу славу». І там будуть церкви, і будуть люде мені пісню співати.
А він собі подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нічого?» І повідає:
— Рости і множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нічого не було, не виросла на місяці земля.
Приходить Господь Бог та й питає його:
— Метав?
— Метав. На мою славу. А воно нічого не виросло.
Сотворитель світу каже:
— Все, теперка підемо оба метати. На тобі грудку глини, і я беру грудку глини. Я буду метати, і то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А він собі подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежі. Вержу собі в рот, під язик», — думає він, і заховав грудку під язиком.