Біблійні казки. Казки та легенди про святих
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-3242-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Біблійні казки. Казки та легенди про святих». Краткое содержание книги:
Ну, і слухалось, — Боже, як слухалось.
Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.
Раз якось, пам’ятаю, — я вже був собі величенький — казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвениках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.
Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.
Бачить Люципер, найстарший поміж чортами, що Господь Бог творить собі гарненький світ і чемненьких людей за образом і подобою своїми, і засмутився, бідака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годі тільки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собі такого чоловіка.
Думав, думав, — та й нарешті-таки видумав. Що Бог знає, мовляв, удасться й мені.
Сказав, тупнув ногою та й до діла. Треба тільки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.
Одного дня дивиться він крізь дірку в пеклі, як пишно розвивається світ Божий. Росте й зелень, і скотина бігає по ньому, в повітрі веселіє пташня, а всьому усміхається небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарешті і набридло йому. Звісно, надокучить і чортові приглядатися до чужого раювання. От витягнув собі люльку, набив її якимсь пекельним зіллячком — та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на світі буря.
Аж ось гляне, а там задрімав Господь Бог на своєму золотому престолі. Втомився Всевишній при сотворенні світу. Біля нього виднілись дві коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловіка, друга — з лихими для хижих звірів.
— Давай, — подумав, — коли б так заглянути, щî в такій коробці. Хоча на хвильку.
Подумав, а далі таки закортіло. Чуже добро, бачте, все коле очі. Але як її здобути?
Замислився чортисько. Коло коробки стоїть ангел-сторож. Стоїть, та такий вам красний та гарний, — саме як у нашій церковці на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так він і виглядав. У руці вогняний меч, а очі так і сиплють іскрами.
Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тієї коробки. Але на те ж він і Люципер, щоб утяти добру штучку.
Причесав собі пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив ріжки зачіскою, взяв, нарешті, кострубатий кінчик хвоста під пахву та й почимчикував до місця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двічі чемненько, зашарудів копитом і закумкав солодко:
— Здорові були, добродію ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минає час, і не повіриш…
А ангел Божий стоїть нерухомо у своїй святості, та й не в той бік. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дідчим насінням. А той, бачте, — чортівська вдача — немов і не помічає нічого і цокотить далі, як добрий кум:
— Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрімнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродію, знаєте. Роботи дома доволі, на наймитів годі спускатись. А час не стоїть. Аякже… Та розкажіть, будь ласка, що там коло вас?
Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й ніяк його відчухрати. А він і не чекає відповіді, а тільки закидає лестощами, та так вам жваво-жвавісінько, як найпрудкіша баба-цокотуха.
Нарешті надокучило Божому сторожеві слухати чортівських теревенів. Він повів по ньому гостро своїм небесним поглядом і звелів:
— Відкоснись, бісе, до свого пекла!
Та й відвернувся у святім обуренні від бісового батька. Того тільки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й — гай, дременув у своє пекло…
Так і зупинився на своєму дідчому престолі. Гукнув з усієї сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотіла, а піняві вогні бризнули іскрами. Понабігало того чортівського кодла роями. А він звелів собі нанести бруду з пекельної калюжі, в якій купався кожного дня, — бачте, глини там нема — розтопленої смоли і віковічного дідчого гною. Закурив люльку, — він її при роботі все любив, — посмоктав здорово разів стільки з неї, аж піна випорснула на кінчиках пащі. Потім плюнув разів зо два в долоні, аби гаразд ішла робота, затер слину руками і ну творити собі гаспидського підданого.