Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Протяжний звук сирени сповістив про кінець повітряної тривоги. Курт підвів голову. На місці будинку рваною раною зяяли руїни. Диміли обвуглені головешки, стрибали язики полум'я. Курт встав, зняв з огорожі труп немовляти і відніс до руїн. Там він поклав його на купу битої цегли і стояв з капелюхом у руках, дослухаючись до завивання сирени, що звучало мов реквієм. Біля руїн зупинились автофургони рятівної команди. Якісь старі жінки, студенти, молоденькі курсистки, літні люди в робітничих комбінезонах з безмежною втомою в очах вилазили з фургонів і, боязко позираючи на руїни, шикувались по двоє. Засапаний астматичний товстун викрикував:
— Шнеллер! Шнеллер!
Знайомі слова повернули Курта до дійсності. Він згадав про Кьоніга. Коли підійшов до машини, гауптман лежав непритомний. Голова йому впала на груди. На чорну краватку і пришпилений до неї емальований значок із свастикою капала кров. Курт узяв руку шефа, намацав пульс. Серце Кьоніга билося рівно, ніби він просто заснув у машині. В розбитій вітрині винарні Маєрбер знайшов чудом уцілілу пляшку бургундського. Витяг з неї корок і линув вином у лице Кьонігу. Гауптман глибоко зітхнув, розплющив очі. Ще за якусь мить він виліз з машини і, дивлячись на Курта затуманеними очима, спитав:
— Де ми?
Маєрбер пояснив. Поволі Кьоніг згадав все, що сталося. Очі його проясніли, і він потяг руку до бургундського. Курт подав пляшку.
Гауптман прополоскав вином закривавлений рот і сплюнув. Об брук щось дзенькнуло: біля лакованих чобіт гауптмана, тьмяно виблискуючи золотом, лежали два передніх зуби. Курт подав їх Кьонігу. Криво посміхаючись, той заховав їх у нагрудну кишеню. Мовчки перехилив пляшку і випив її до дна. Потім дістав білу, як сніг, хустинку і витер розбиті губи.
— Їдьмо. Швидше! — наказав він таким знайомим Маєрберові тоном, що той здригнувся, ніби остаточно прокинувся від сну.
Машина була неушкодженою. Мотор працював рівно. «Як серце Кьоніга», — чомусь подумав Курт і здивувався такій несподіваній аналогії.
— Куди накажете, в гестапо? — запитав Маєрбер, спрямовуючи лімузин на середину вулиці.
— На Інсбрук! — кинув гауптман.
Їм довелося об'їжджати місце катастрофи. Вузенькі вулички, щедро оздоблені середньовічною готикою і бюргерським барокко, були сповнені ситого спокою. Ця ситість несподівано викликала в душі Курта незнайоме раніше почуття обурення. Ніби всі ці розкішні, схожі на солодкі тістечка будинки своєю безтурботністю ображали пам'ять тих, хто лежав під руїнами Зандлінгерштрасе. На центральну магістраль Маєрбер виїхав лише поблизу переїзду — майже на протязі кілометра лежали руїни.