«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Ганна Щербак. Щербак… Знайоме прізвище. Коли, ви кажете, вона померла?
— Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.
— Це можна уточнити, — сказав Романенко і взяв телефонний довідник. — Де вона жила?
— На вулиці Залісній.
— Залісна, 47?! — аж підвівся Романенко.
— Так, — здивувався Лежнєв. — Ви знаєте цю адресу?
— Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла — загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.
— Нещасливий випадок? — перебив його Лежнєв.
— Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.
— Які? — жваво спитав Лежнєв.
— Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.
Лежнєв розуміюче кивнув головою.
— Зібрані матеріали, — вів далі Романенко, — давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, — наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.
— Настирлива вона у вас? — запитав Лежнєв.
— Цього їй не позичати, — відповів Романенко.
Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.
Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…
— Ну, як вам наше місто? — спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.
— Гарне місто: зелене, життєрадісне, — озвався Лежнєв.
— Звісно, це не Москва, — всміхнувся Романенко, — але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.
— Але й не маленьке, — відказав Лежнєв.
— Ви бували тут до війни?
— У сорок третьому.
Романенко здивовано звів брови.
— Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.
— Так, — знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, — тоді тут були гітлерівці.
Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.
— Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.
— Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, — всміхнувся Романенко. — Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.
— Навіть так?
— Ось, можете почитати.
Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали — Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою — притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.