«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Робочий день у прокуратурі Жовтневого району щойно почався, але в довгому, чисто вимитому коридорі вже товпилися люди: свідки, викликані на допит, скаржники, адвокати…
Секретар прокуратури Євгенія Наумівна сказала, що передала заяву Дубовому і що той велів запросити Наталю, тільки-но вона прийде.
Дубовий зустрів Наталю вороже — навіть не запропонував сісти. Кілька хвилин він взагалі не помічав її, переглядаючи ранкову пошту. Потім підвів голову, відкинувся на спинку крісла, сказав, повільно розтягуючи слова:
— Два роки тому я зробив помилку, взявши вас на роботу. А мене ж попереджали…
Він замовк, чекав, що вона спитає, про що його попереджали. Проте Наталя не спитала. Знала, що Дубовий мав на увазі її стосунки з Савицьким — стосунки, до яких ні Дубовому, ні будь-кому іншому, крім неї самої і Савицького, не було ніякого діла…
— Мало того, що ви заплутали, замаринували цю просту, елементарну справу, — мовив Дубовий, — ви ще й порушили закон: образили честь і гідність радянської людини.
— Дурниці! — вирвалось у Наталі. — Ніхто не ображав, і якби не ваше втручання, я зуміла б довести…
— Охоче вірю, — перебив її Дубовий. — Ваші методи здобувати докази нерідко дають бажані наслідки. Бажані, а не об’єктивні! На щастя, — Дубовий підвівся і грізно ворухнув бровами, — з цими методами у нас покінчено назавжди!
Наталя хотіла щось сказати, але не змогла — забракло повітря. Рвучко повернувшись, вона вибігла в приймальню.
У себе в кабінеті розплакалась.
Зайшов Кравчук, старший уповноважений карного розшуку, чоловік сажневого зросту, колишній моряк, самбіст і базіка. Наталя одвернулася, щоб він не бачив її заплаканого обличчя. Усівшись навпроти, Кравчук мовчки подав їй пачку «Біломорканалу». Цигарку Наталя взяла машинально і навіть закурила, та, закашлявшись, сердито зиркнула на Кравчука.
— Іду, йду, — підвівся той, але не пішов. — Між іншим, — сказав, — учора мені теж мізки промивали. І, як ти, напевне, догадуєшся, через ту саму справу. Та я, на відміну од деяких нерозумних, заяви своєму начальству не подавав.
— Ще б пак, — посміхнулася Наталя, — ти ж розумака, Володю.
— Давай поговоримо серйозно, — зітхнув Кравчук і знову сів.
— Про статтю в газеті?
— Річ не в статті. Зрештою епізод з Нетребою — випадковість.
— Про що ж тоді говорити?
— А ось про що. Майже місяць ми крутили цю справу…
— Розслідували.
— Гаразд, хай буде розслідували. Але скажи, з якою ще справою ти стільки воловодилася? Не пам’ятаєш? Я теж. Місяць суцільного авралу: огляди, зйомки, допити, експертизи…
— Незаконні обшуки, — в тон йому додала Наталя.
— Між іншим, ми робили це теж не заради свого задоволення. А які наслідки?
— Справу закрили, — неохоче відповіла Наталя.
— Але закрила не ти — Дубовий. Ти не хотіла закривати.
— А ти?
— Все, що залежало від мене, я виконав: розробив усі версії — свої, твої, Дубового. Скажи, що ми, оперативники, прогавили?
— Нетребу!
— Дався тобі цей Нетреба. Якщо вже на те пішло, то Нетреба до цієї історії не має ніякого відношення.
— Виходить, нещасливий випадок? — примружилася Наталя.
Кравчук відповів не одразу. Спершу закурив, спритним щиглем кинув обгорілого сірника в кошик для паперів, пихнув димом.
— Можливо, це й не нещасливий випадок, — нарешті проказав він, не дивлячись на Наталю. — Повторюю, можливо. Об’єктивна істина, як люблять висловлюватися наші вчені колеги, цього разу була обкутала густим туманом, і розсіяти його слідству не пощастило.
— Або, кажучи нормальною мовою, виявилося, що слідчий — нездара, — вставила Наталя.
— Та перестань піднімати шторм у кориті! — схопився на ноги Кравчук. — Подумаєш, одібрали в неї справу! Інший би на твоєму місці за це Дубовому ще й спасибі сказав. Баба з воза… А на статтю в газеті плюнь! Май на увазі, головний редактор сам не радий, що надрукував її. Мені Бадюк, — ти знаєш, він серйозна людина, — розповідав, що вони цю історію більше не ворушитимуть — замнуть для ясності.
— Е ні, — заперечила Наталя. — З мене досить!
Прокурор області Романенко справив на Лежнєва приємне враження: він не питав зайвого, був уважний, навіть люб’язний — прислав на вокзал свою машину, допоміг влаштуватися в готелі; однак перед приїжджим не запобігав, поводився просто, але з гідністю. Коли Лежнєв коротко розповів, чого він приїхав, Романенко задумався.