Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
«Дивак, — подумав я собі, — що ж ти, весь час так сидітимеш? Що ж ти не думаєш про те, що післязавтра треба у школу йти? Чи тебе мама у школу за ручку поведе? Бо є у нас в дворі один такий, що його мама досі за руку в школу водить». Але почалася гра, і я просто забув про того хлопця. А потім вже, коли ми грали, я підбігав ближче до лоджії, де він сидів, і якось випадково зустрівся з ним очима. І я побачив, що він розуміє гру! І нічого такого боягузливого я не побачив у його очах. І, по правді, мене здивувало, що він не виходить до нас у двір, якщо не грати, то бодай «боліти», а отак сиднем сидить, непорушно, як ревматичний дід-пенсіонер. А потім у запалі гри я знову забув про нього.
І ось Кирило загидив по м'ячу, а мої вуха вже почули дзвін розбитого скла. Проте дзвону не було… Натомість мої очі побачили, як хлопець взяв цей божевільний, закручений здуру м'яч. Я хоч добре граю у футбол, але вже давно помітив, що, коли хочеш по-справжньому закрутити м'яч, це вдається не завжди, а коли просто б'єш, він закручується сам по собі. Так і тут. Але хлопець, сидячи (що мене найбільше здивувало), хитнувся вбік, зловив м'яч і притис його до грудей. В ту мить, коли здавалося, що м'яч профурчить повз нього, він раптом рвучко нахилився вбік (не встаючи!) і наче руки в нього стали вдвічі довшими, висмикнулись з рукавів мало не до самих ліктів. Такими довгими стали його руки, що він зміг немов без особливого напруження взяти той м'яч. Але я-то добре знаю, чого варта отака нарочита недбалість! Це ж треба мати яку реакцію! І як точно вміти розрахувати траєкторію польоту м'яча за якісь незначні частки секунди. Він був ідеальним воротарем, цей хлопець, і я, підбігши до лоджії, гукнув:
— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!
— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.
— Що значить не можеш? Не хочеш?
Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як мені бути далі, чи перелізти до хлопця у лоджію, чи стрибнути на землю, вдавши, що я нічого не помітив ї нічого не зрозумів. Але я просто запитав:
— Як тебе звати?
— Максимом, — відповів хлопець.
А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.
МАКСИМ ГРАБЧЕНКО
— Він даремно розгубився, цей хлопець, як розумію, капітан їхньої футбольної команди. І даремно знітився, відчувши себе в чомусь винним. Може, йому навіть здалося, що він образив мене? Здорові, нормальні люди, коли їм раптом, несподівано доводиться мати справу з інвалідом, калікою, завжди почуваються якось ніяково. Вони чомусь відчувають свою, насправді неіснуючу, провину перед нами, людьми, позбавленими того, що є у них. Їм, мабуть, здається, що все наше життя — суцільний вузол, в якому сплелося горе, відчуття своєї неповноцінності, заздрощі до нормальних, здорових людей.
Мене, мабуть, важко зрозуміти? Так, одразу зрозуміти мене може тільки такий, як я, інвалід, каліка, але, слово честі, мені зовсім не боляче і навіть не заздрісно. Здорові люди думають, що ми, каліки, буваємо злими саме від заздрощів, але вони помиляються. Звичайно, є злі каліки, але є злі не каліки, а цілком здорові люди. І де більше злих, серед калік чи серед здорових, сказати важко, та й для чого ця статистика?
Не боляче мені, ні фізичним болем, ні нормальним, душевним чи ще там яким, не знаю, як це назвати. Ноги мені не болять. Я їх просто не відчуваю, їх наче зовсім нема, і я переконуюсь в тому, що вони є, лише тоді, коли дивлюся на них або мацаю їх руками. Чи боляче морально? Теж ні.
Я сказав, що здорові, фізично сильні люди не помічають своїх рук і ніг. От, скажімо, ці дворові футболісти згадують про свої ноги лише тоді, коли хтось з них кресоне когось носаком черевика, що править за бутс, по кісточці чи по гомілці.