Таємниця Єви
- Автор: Коломійчук Богдан Вікторович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6758-6
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниця Єви». Краткое содержание книги:
«Таємниця Єви» – збірка авантюрних та детективних оповідань, події в яких відбуваються переважно на початку XX століття. Тут і блискуче розслідування львівського комісара Вістовича, і легенда замку графа Шенборна, і звичайно ж, нова спроба розгадати таємницю жіночого світу…
Тепер, минаючи фотостудію Еттелеса у брудному фіакрі двадцять два роки по тому, він подумав, що, можливо, сьогодні, після того як упіймає вбивцю і заладнає всі необхідні папери в поліції, залишить там на ніч ад’юнкта Самковського розгрібати далі цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зі своєї колекції і подасться до театру. В неділю часто грають Фредра, а після комедій Анна завжди в доброму гуморі. З цими думками він потягнувся по наступну цигарку, але фіакр уже виїхав на двірцеву площу, і Вістович вирішив не гаяти часу. Поспіхом заплативши візникові, комісар вистрибнув на бруківку і подався на перон. Віденський потяг ще стояв, але було видно, що він от-от рушить. Відшукавши четвертий вагон, Вістович зупинився і, сягнувши до кишені плаща, стиснув руків’я поліційного «Гассера». Перед ним несподівано з’явився худорлявий майор.
– Де вас дідько носить, комісаре? – просичав той. – Ми вже цілих п’ять хвилин тримаємо потяг.
Вістович нетерпляче відмахнувся і поліз у вагон. Майор подався за ним. Ззовні лишилося двоє поліціянтів. Проте в купе під номером два не було нікого, окрім літньої пані і її дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вістовича. Комісар, дещо сторопівши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потім, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:
– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи пані сама в цьому купе?
– Як пан бачить, – нервово відповіла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.
– І решта місць незайняті? – перепитав комісар.
– Решта місць вільні, – чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.
Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістович справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори – вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.
Надія на швидке розкриття справи розсіялась, мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.
– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.
Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.
Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.
– Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? – запитав Вістович.
– Здається, так, – невпевнено відповів той, – о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.
– Як він виглядав?
– Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза…
Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.
– Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комісар.
Портьє заперечливо хитнув головою.
– Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».
Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь, коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.
– Де ключ? – запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.
Той знизав плечима.
– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, – відповів чоловік.
– І що ви робите в таких випадках?
Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:
– Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..
Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…