Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Знайти витік мені допомогла… історія. Дізнавшись від Фернана Броделя, що «історію можна прочитати з краєвиду», а також кельтське походження деяких топонімів, я дійшла висновку, що пару тисяч років тому Мабура (часом кажуть Магура) була матір’ю-горою, священною горою, де напевно було язичницьке святилище. Гір з такою назвою в Карпатах є кілька. До того ж, внизу є село Підмонастирок, а монастирі намагалися ставити в місцях давніх культів. Тільки монастир не був на вершині гори, а значно нижче.
До речі, верби не ростуть в горах, отже, походження назви можна вивести з латинського «verb», слово. Очевидно, мудрість спливала потоком з гори, і там, де джерело, мусив бути язичницький храм. Про дохристиянські, неписьменні часи у нас ніхто нічого не знає і не бажає знати. Все, що залишилось від тих народів, це назви і краєвид, пристосований до їхніх потреб. Краєвид ще й формує нашу свідомість. Гірські бойки — це одне, а підгірські — зовсім інше. У кожного власна шкала цінностей. Мій тато був з гірських, а мама — з підгірських. Важко було знайти більш різних людей.
Десь зо три роки тому я приїхала до Урожа, в хату, де вже ніхто не живе, тільки навідуємось час від часу. Була десь середина липня. Город не потребував швидкої допомоги, і коли я їхала автобусом свої 100 км зі Львова, то мене осяяло: «Я мушу знайти початок Вербового потоку». Наступного дня я прихопила з собою фотоапарат, трохи їжі, щоб не охлянути з голоду, а воду можна пити й із Вербового потоку, ніц мені не буде. Ліс вирубали, чималий шмат буків і ялиць. У нас так вирубують всередині, щоб не було видно з дороги, через те в ріці і в криницях дедалі менше води. Натомість поля і луки дичавіють, заростають терном і бур’янами.
Я ледве знайшла потік. Іноді мені здається, що відбувається якесь викривлення простору внаслідок негативної енергетики. Я зійшла вниз і подалася руслом догори. Поки стіни каньйону були високі, йшлося легко, власне, тут з простором було все гаразд, як і тридцять років тому. Він був надійний. Я відчула полегшення, наче повернулась додому і знайшла ключ під порогом.
І так я йшла вгору, перестрибуючи через каміння. Навіть найменший камінь я не могла б підняти. Я йшла й уявляла, як то було дві тисячі років тому, чи навіть три. Деякі камені виглядали як блоки прямокутної форми. Мені здавалось, що я проходжу поміж руїн, спричинених землетрусом. Можливо, й справді тут був землетрус і перемішав усе, присипав землею сліди кладки. Я розмовляла з камінням, просила його щось сказати мені. Власне, там ледь і пробивалося кволе джерело, далі вгорі не було нічого. Тут я вже була. Але схил був пологий, там не могло нічого стояти. Десь пару метрів вище я помітила між торішнім листям вологу стрічку, а далі почалися хащі, і в тих хащах продовжувався струмок. Подекуди мені доводилося повзти навкарачки під поваленими деревами, виходити зі струмка і йти понад краєм. То була єдина ниточка, яка дозволяла мені повернутися ще сьогодні. Проміжки між деревами заросли ожиною, я була геть обдерта. Потім підвела голову й побачила щось схоже на галявину, на яку світило сонце.
Підійшла і зрозуміла: тільки тут міг починатись Вербовий потік, з цієї чаші, що була спершу озером, потім болітцем, а зараз вся поросла м’ятою з вузькими листочками, такої не буває в долині. А ось і джерельце. Невелике, але здорове й сильне. Озеро на горі, хай його немає вже, але для мене це було найсильніше враження в житті, бо це озеро належало моєму світу. Це неможливо передати словами — повне ототожнення свідомості з краєвидом. Я знаю, що прийду ще туди, чи прилечу. Такі місця називають місцями сили. Але тільки для тих, хто має коріння в цій землі.
Варто було пройти трохи вбік, і я знову побачила каміння, кам’яні блоки. Наче всередині гори якийсь велетень повів плечем — і стіна розвалилась. Та й каменоломню це не нагадувало. Який сенс брати з кілометрової гори каміння, коли в руслі річки його на будь-який смак. За полем на схилі гори, паралельно до Вербового потоку — село Лопушна. Мабуть, там найдовше зберігалась пам’ять про святилище. Дивне таке село. Там нема сільради, нема школи, лише церква. Коли у ній дзвонять, то чути в лісі. Між тим селом і горою існує якийсь містичний зв’язок.
Я повернулась полем, йшла попід ліс, в торбині тримала жмуток м’яти. Того року я збирала м’яту, куди б не поїхала, по дві-три стеблини, сушила на чай. Кожна галузка — то була якась подорож: Скелівка, Добромиль, Уріж, Остропіль…