Мертва кров

— Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п’яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, — схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.

— Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку, — щиро захоплювався Танєєв.

До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись, московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.

— Ярославлєв!

Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловіків. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:

— Це ви про Ярославлєва?

І самі ж відповідали:

— А про кого ж іще?

П’яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї.

— Доброго вечора, Інно Іванівно! — Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.

— Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п’яниця. І взагалі не вмієте себе поводити!

Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:

— Інно Іванівно, я сьогодні п’яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п’яницею не буду, а ви — б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко, — і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.

Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий дорожньою пригодою, бліде обличчя п’яного водія…

— Уб’ю! — закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.

— Що сталося, люба? — до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації. — Заспокойся… Це — п’яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…

Тим часом пролунав третій дзвоник.

Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах все ще горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало на мить страшно.

— Сьогодні буде багато крові, — знову чи то подумала, чи то промовила вголос жінка.