Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
Отак зловтішаючись, Оленка шмигнула до своєї кімнати і не роздягаючись лягла в ліжко, – щоб не проспати вранішнього цирку.
– Що за…?! Якого біса?! Хто це тут?..
Оленка почула крізь сон гучну лайку. «От дідько! Мабуть, Антон кричить! Я таки проспала», – подумала вона й схопилася з ліжка, щоб потрапити хоча б на закінчення вистави. Вибігла в коридор і... завмерла від побаченого. Біля хлопчачої кімнати стояла мокра як хлющ вожата, Ольга Михайлівна. Біля її ніг лежало у калюжі порожнє пластмасове відро. А звідусіль визирали, мов курчата, які щойно вилупилися з яєць, сонні й перелякані діти.
Від хвилювання в Оленки почалася гикавка. Вона облизала пересохлі губи і знесилено притулилася до стіни.
Раптом з дверей тієї злощасної кімнати вигулькнув рудий Антонів чуб, а за ним – і сам його власник. Дівчинка напружилася в очікуванні гіркої розв’язки. Вона розуміла, що хлопець здогадався, «чия собака тут порилася», і здасть Олену, як кажуть, із тельбухами…
Обережно обминаючи мокру пляму на підлозі й мокру сердиту вожату, Антон вийшов на середину коридору й здивовано роззирнувся. Помітивши Оленку і вираз її обличчя, він примружився, почухав потилицю й різко повернувся до вожатої. «Ну, от і все, – приречено подумала вона, – попалася, М-м-міледі».
Антон, жестикулюючи, почав щось пояснювати вожатій. Оленка заклала руки за спину й, похнюпившись, ніби арештант перед судом, рушила до них. Але несподівано Ольга Михайлівна зупинила Антона і голосно, щоб усі почули, сказала:
– Так, вистава закінчилася! По «кубриках» і спати! Зараз лише пів на п’яту. До підйому ще цілих дві з половиною години.
Постояла кілька секунд, переконалася, що її наказ виконано, і разом з Антоном увійшла до кімнати.
«Напевне, пішли радитися, у який спосіб стратити мене – повісити чи відрубати голову», – гірко подумала Оленка, потерши шию, яка чомусь раптом засвербіла. Потім навшпиньки підійшла до хлопчачої кімнати. Із-за дверей чути було лише невиразне бубніння.
«А може втекти, поки вони радяться? – розмірковувала тим часом. – Хоча куди ж тут утечеш? Табір по периметру обгороджено високим парканом. Годі й думати через нього стрибати. Недарма його Великою Китайською стіною прозвали! А через прохідну? То не прохідна, а справжній контрольно-пропускний пункт на кордоні. Ще й охоронці уночі по табору ходять. Ні, мабуть, доведеться зазнати кари».
Ковтнувши непрохану сльозу, дівчинка гордо задерла голову, голосно шморгнула носом і, прошепотівши «Двом смертям не бути, а однієї не минути», упевнено штовхнула двері й увійшла до кімнати...
На Оленку витріщилися чотири пари здивованих очей. Навколо однієї з них чорними кругами розпливлася туш. Це, звісно ж, були очі вожатої, що стояла край столу – руки в боки. З її одягу скапувала вода, й на підлозі вже поволі утворювалася калюжка, щоправда, незрівнянно менша, ніж та – в коридорі. Але вожата, здавалося, не звертала на такі дрібниці жодної уваги.
– Чого тобі? – незадоволено запитала в Оленки. – Я, здається, звеліла усім іти спати. Чи ти глуха?
– Це хто... це я глуха?! – обурилася Оленка. – Та я... та я... та в мене може найкращий слух у нашій музичній школі!
– Тоді прошу вийти й не заважати.
– А як же я? – здивувалася Оленка.
– До чого тут ти? Йди звідси негайно! – невдоволено вигукнула вожата, не стримавшись. Вона різко хитнула головою, і в ту ж мить з її волосся, мов із собачої шерсті після купання в озері, на всі боки бризнули міріади крапель. Хлопці розсміялися, а жінка відповіла несамовитим криком:
– Чого регочете?! Наробили шкоди, та ще й регочете?! Лише два дні в таборі, а вже таке витворяєте! Я тут чергую цілу ніч, пильную вас, наче мама, стежу, чи все гаразд, чи допомога кому не потрібна, а ви... ви...
Раптом її голос перетворився на схлипування, жінка знітилася, сіла на стілець і... заридала. Хлопці перезирнулися й узялися заспокоювати її. Оленка теж підбігла, та Сашко зупинив її рукою й промовив самими лише вустами, але дуже виразно:
– Іди звідси, ми тут самі впораємося.
– Але ж це я винна, це я приче... – почала Оленка, та Антон миттєво затулив їй рота однією рукою, а другою виштовхав з кімнати й грюкнув дверима.